Карл Маркс

08/08/2012 § Залишити коментар

 

Брати-мусульмани

08/08/2012 § Залишити коментар

Впливова ісламська організація, була створена на початку 20 століття.

Офіційний англомовний веб-сайт організації: ikhwanweb.com

Статті за тегом «Брати-мусульмани» на цьому сайті.

Брати-мусульмани. Discover The Networks

08/08/2012 § Залишити коментар

  • Впливова ісламістська організація
  • Ідеологічний натхненник ХАМАС і Аль-Каїди
  • Підтримує запровадження шаріату
  • Схвалює тероризм проти Ізраїлю та Заходу

Заснована в 1928 році єгипетським вчителем/активістом Хасан аль-Банна (відданий шанувальник Адольфа Гітлера і нацистів), Брати-мусульмани (MB) є сунітською організацією — однією з найстаріших, найбільших і найвпливовіших мусульманських організацій в світі. Історично, центром діяльності Братства був Єгипет, нині діяльність Братства присутня в більше 70 країнах (за деякими оцінками, до 100). Сходознавець Роберт Спенсер назвав Братів-мусульман «організацією, з якої відокремились ХАМАС і Аль-Каїда». В 2003 році Річард Кларк — головний радник з боротьби з тероризмом Ради національної безпеки США, в часи Президента Білла Клінтона і Джорджа Буша — повідомив сенатському комітету, що ХАМАС, Аль-Каїда, і Палестинський ісламський джихад
є «нащадками членства та ідеології Братів-мусульман».

Організація Братів-мусульман була створена згідно заклику аль-Банна, що Іслам повинен «домінувати в усіх життєвих справах». Тому Брати-мусульмани прагнуть створити ісламський халіфат, або царство, що охопить спочатку всі мусульманські країни, а потім — весь світ. Організація також прагне скинути всі неісламські уряди, де б вони не були, та поширити судову практику ісламського права (шаріат) на всю Землю. Ця мета названа у войовничому гаслі Братів: «Бог наша мета,
Коран наша конституція, Пророк наш лідер, боротьба [джихад]
наш шлях, і смерть заради Бога є найвищим з наших
прагнень».

Згідно цього гасла, від моменту свого заснування, Брати-мусульмани підтримували збройну боротьбу, або джихад,   проти «невірних» — не-мусульман. Як писав аль-Банна: «Джихад є обов’язком кожного мусульманина перед Аллахом, його неможливо ані ігнорувати, ані уникати». Аль-Банна також додав: «природа ісламу панувати, а не підкорятись, встановити свій закон у всіх країнах та поширити владу на всю планету».

В 1930-ті роки Брати були значною мірою підпільною організацією. Будучи за природою парамілітарною організацією, Брати збирали зброю, відкривали таємні табори для підготовки з військової тактики та терористичних операцій. Частково через заклик повернутись до традиційних ісламських цінностей, частково через непопулярність єгипетської монархії, кількість братів-мусульман зростала протягом тридцятих та на початку сорокових років. В 1944 році Брати-мусульмани мали в Єгипті близько 1500 відділень і до 500 тисяч членів. В 1948 р. кількість членів, можливо, перевищила 2 мільйони . В 1940-ві, нині покійний голова Організації визволення Палестини, Ясір Арафат воював в складі Братства.

За словами вченого Мартіна Крамера, Брати-мусульмани тоді мали «подвійну ідентичність»:

«З одного боку, вони діяли відкрито, як звична організація соціального та політичного пробудження. Банна проповідував моральне відродження, а Брати-мусульмани займались доброчинністю. З іншого боку, тим не менш, Брати-мусульмани створили «секретний апарат», який займався придбанням зброї та навчав послідовників нею користуватись. Частково, ця зброя була використана проти Сіоністів в Палестині в 1948 році, але Брати вдавались до насильства і в Єгипті. Вони почали відстоювати свої власні моральні переконання через залякування, та скоювали напади на євреїв в Єгипті.»

В грудні 1948 року, прем’єр-міністр Єгипту Махмуд Фахмі Нукраші був застрелений членом Браства. У відповідь, уряд Єгипту розпочав кампанію переслідування Братів-мусульман. Потім, в лютому 1949 року, засновник Братів, Хасан аль-Банна був вбитий урядовими агентами в Каїрі. Тисячі членів Братства були заарештовані, багато з них потрапили до таборів.

Після революції та приходу Гамаля Абдель Насера до влади в Єгипті (кінець монархії короля Фарука) в 1952 році, Брати-мусульмани розкололись на дві фракції. Одна з них, очолена Хасаном аль-Хадайбі, виступала за співпрацю зі світським урядом Насера заради поступового руху країни до ісламського фундаменталізму. Радикальніша фракція, очолена письменником і ідеологом Саїдом Кутбом (1909-1966), виступала за збройне повстання проти корумпованих (тобто не ісламістських) режимів на Близькому Сході і, ширше, проти невірних на Заході.

Світогляд Кутба проводив чітку межу між «партією Аллаха та партією Сатани», тому, на його погляд, Єгипет під світською владою Насера суперечив справжньому Ісламу. Заявивши, що Мухаммад не підкорився б такому уряду, Кутб заявив, що мусульмани мають як право, так і обов’язок чинити опір владі. Праці Кутба — який кинув виклик поглядам основних суннітських богословів, котрі звеличували ісламську традицію поваги до держави та правителів — тепер багато дослідників вважають початком політичного Ісламу.

На додачу до фундаменталістської критики єгипетського суспільства Кутб ставився з презирством до всього західного, особливо до Сполучених Штатів, які він вважав бездуховними, декадентськими, де процвітає ідолопоклонство та принципово ворожими ісламським ідеалам.

Після спроби члена Братства Абдул Мунім Абдул Рауфа вбити президента Насера в жовтні 1954 року, Братство, яке тільки нещодавно отримало дозвіл відновити свою діяльність в Єгипті, знову було оголошене поза законом . Насер розігнав організацію, спалив штаб-квартиру, заарештував близько 15 000 її членів, а деяких з них стратив, в тому числі, і Кутба. Багато членів втекли з країни. Вчений Раймонд Ібрагім пояснює такі жорстокі заходи Насер проти Братства так:

“Насер, як благочестивий мусульманин, швидше за все розумів чим було Братство, і чим воно досі залишається: він знав, що неможливо вести переговори та ділитись владою з ісламістськими організаціями, які прагнуть встановлення теократичного режиму, і тим більше, за жодних обставин вони не можуть бути надійними союзниками. Простіше кажучи, Насер знав, щойно випаде така можливість, Братство робитиме все можливе, аби здобути владу: на відміну від світських партій, які мають обмежені цілі, Братство має божественне мандат — тоталітарне бачення — підпорядкувати суспільство шаріату.

Дехто навіть стверджує, що Насер сам влаштував замах як привід для розгрому Братства, — припущення, що лише посилює припущення, що Насер знав, що має позбутись ісламістів та був готовий грати брудні ігри. Політичний реалізм Насера, тобто, прагнення домінувати над тими, хто домінуватиме над вами, щойно дозволять обставини, пропонує довгостроковий підхід, що бере до уваги ширшу картину, на відміну від короткострокових заходів західних політиків, які шукають швидких розв’язків на термін їх повноважень.”

Насеру вдалось знищити Братство як політичну силу в Єгипті, і відтоді організація залишалась забороненою . Незважаючи на заборону, починаючи з 1970-их, єгипетський уряд дозволив Братству здійснювати обмежену діяльність, тримаючи організацію під щільним контролем завдяки частим арештам і репресіям.

Братство дещо відродилось після того, як Анвар Садат, який співчував Братам, став президентом Єгипту в 1970 році. Скориставшись войовничим неприйняттям атеїзму Браства, Садат підтримував організацію як противагу комуністичної і соціалістичної опозиції. Однак, Братство приєдналось до лівих політичних сил в протистоянні укладеній Садатом мирної угоди з Ізраїлем, оскільки вважало нормалізацію відносин з єврейською державою зрадою Ісламу.

Садат був убитий в жовтні 1981 року, після того, як Омар Абдель-Рахман, лідер ісламістського угрупування, видав фетву (релігійний указ) із закликом його страти через укладену угоду з Ізраїлем. Вбивство був спільно спланований Братами та ісламістським угрупуванням.

В 1987 році Брати-мусульмани створили союз з Трудовою партією і соціалістично-ліберальною партією аль-Ахрар та сформували коаліцію «Ісламський альянс», яка отримала 65 місць в парламенті на виборах в Єгипті.

В 1995 році Мустафа Машхур, який очолював Братів-мусульман в Єгипті в 1996-2002 рр., випустив книжку Джихад це шлях, яка була останнім томом в п’ятитомнику Закони Дава. Книжка Джихад це шлях описала
плани Братів-мусульман рішуче поширювати Іслам в глобальних масштабах, відновити Ісламський Халіфат, та розпалити у всіх правовірних мусульманах почуття обов’язку вести джихад проти Ізраїлю. Машхур заявив, що Брати-мусульмани відрізняються від Аль-Каїди тільки тактикою, а не цілями. Серед іншого, книга містила такі твердження:

  • «Ісламська умма [наднаціональна спільнота мусульман] може відновити свою силу, звільнитись, та посісти гідне положення, приписане їй Аллахом, як найкращий народ, як лідер людства».
  • «Усвідомте свій статус [мусульманина], і твердо вірте, що ви — господарі світу, навіть якщо ваші вороги бажають вам занепаду».
  • «Треба знати, що мусульманам не обов’язково відповідати на будь-яку образу чи шкоду, заподіяну ворогами Аллаха одразу, слід зачекати на сприятливі умови» (Цей уривок закликав мусульман вести джихад тільки тоді, коли готові для цього умови, і не раніше).
  • «Слід розуміти, що джихад і підготовка до нього призначені не лише для відбиття нападів ворогів Аллаха на мусульман, але і заради втілення великого завдання створення ісламської держави, посилення віри, та поширення її по всьому світу».
  • «Джихад в ім’я Аллаха не обмежений окремими регіонами ісламських країн, оскільки батьківщина мусульман єдина і неподільна, і прапор Джихаду вже був піднятий деінде та має залишатись піднятим, за допомогою Аллаха, поки кожен сантиметр землі мусульман не буде звільнено, та ісламська держава не створена.
  • «Почесні брати досягли шахада [мучеництва] на землях улюбленої Палестини, в 1947 і 1948 роках під час джихаду проти злочинних, крадійських банд Сіону».

В останні роки, Братство спробувало створити собі образ поміркованої і реформістської ісламістської організації, що відмовилась від насильства минулого на користь участі в місцевій та національній політиці. Навіть в Єгипті, де Брати-мусульмани офіційно заборонені, вони висувають кандидатів на парламентські вибори як «незалежних», під гаслом «Іслам це розв’язок». Деякі ісламістські угруповання засуджують участь в світській політиці як єресь та зраду ідеалів Джихаду. Однак, на практиці, політична діяльність Братів-мусульман не заміняє собою Джихад, а лише служить його доповненням.

Насправді, численні заяви лідерів Братства служать переконливими доказами незмінної войовничості організації. Наприклад, Алі Садредін Байоноуні, глава Братів-мусульман в Сирії, неодноразово висловлював підтримку терористичній діяльності ХАМАСу і Хезболли. Мухаммад Махді Акеф Осман, який служив Верховним провідником Братів-мусульман в 2004-2009 роки, висловив підтримку терористам-смертникам в Ізраїлі та Іраці (під час війни в Іраці), «аби вигнати сіоністів і американців».

Багато інших провідних представників Братства також виправдовують джихад у вигляді тероризму проти Ізраїлю та Сполучених Штатів. Духовний лідер Братів-мусульман Юсуф аль-Карадаві пише: «не існує спільної мови між ними [Євреями], і нами, окрім єдиної мови — мови меча і сили». Халід Шейх Мохаммед , архітектор терористичного акту 11 вересня, був членом Братства. Абдулла Аззам, палестинський проповідник Братів-мусульман, був наставником лідера Аль-Каїди Усами бен Ладена. А заступник бен Ладена, Айман аль-Завахірі, в молодості був членом Братства, хоча пізніше він порвав з групою через її згоду на участь в політичних виборах. В 2006 році, Раджаб Хілал Хамід, член Братів-мусульман, депутат в парламенті Єгипту, сказав:

«З моєї точки зору, бен Ладен, аль-Завахірі і аль-Заркаві не є терористами в сенсі, прийнятому багатьма. Я підтримую всю їхню діяльність, оскільки вони є більмом на оці у американців і Сіоністів”.

Підтримуючи віру Хасан аль-Банна в те, що ісламу судилось панувати по всьому світу, Брати-мусульмани поширились по всьому світу, що та має деякий вплив у всіх країнах мусульманським населенням. Крім того, Братство підтримує політичні партії в багатьох близькосхідних і африканських країнах, зокрема, в Йорданії, Бахрейні, Тунісі, Алжирі, Йорданії, Іраці, Сирії, Судані, Сомалі, Ємені і навіть в Ізраїлі. Брати-мусульмани представлені не лише в самому Ізраїлі, але і в Палестині, де місцевий відділ створив терористичну організацію ХАМАС, за допомогою якої Братство може здійснювати терористичні акти проти Ізраїлю. Друга стаття статуту ХАМАС відверто називає ХАМАС «одним з відділів Братів-мусульман в Палестині». На парламентських виборах в січні 2006 року ХАМАС переміг партію ФАТХ, ставши першим відділом Братів-мусульман, що отримало контроль над урядом.

Брати-мусульмани мають потужний вплив на мусульманські громади в Європі. Серед найбільш помітних Братства організаціями в регіоні є: Форум європейських мусульманських молодіжних і студентських організацій, Асоціація мусульман Великобританії, Європейська рада з фетв і досліджень, Islamische Gemeinschaft Deutschland (IGD) і Союз ісламських організацій Франції (UOIF).

© Muslim Brotherhood (MB), DiscoverTheNetworks.org

Брати-мусульмани. Іслам в Україні

02/08/2012 § Залишити коментар

© Текст статті запозичений з праці “Соцiально-iсторичнi та полiтичнi джерела виникнення iсламського фундаменталiзму” сайту “Іслам в Україні” // Куліш Ігор, Міністерство закордонних справ України. До оригінального тексту додана умовна структуризація за розділами та внесені деякі стилістичні правки.

Вступ

З цього часу світ побачив політичну владу багатьох нових ісламських угрупувань у різних частинах мусульманського світу: «Хезболлах» у Лівані, «Хамас» у Палестині, «Фронт ісламського порятунку» в Алжирі, «Талібан» в Афганістані. Крім цих нових войовничих угруповань також існують інші помірковані ісламські групи, такі як, наприклад, «Брати-мусульмани» у Єгипті, які почали розширювати сферу свого впливу шляхом застосування досить мирного офіційного чи популістського народного руху. У країнах Заходу вважається, що політичний іслам особливо пов’язаний з тероризмом і тому він розглядається як серйозна загроза безпеці людей.Зростання ролі політичного ісламу можна пов’язати з багатьма політичними, соціальними та економічними чинниками. Адже від самого початку іслам був релігією, яка також мала політичне спрямування. Пророк Мухаммад адресував вірним повідомлення, які в той час загрожували інтересам представників релігійної системи язичницького релігійного світогляду, що домінувала в Мецці. Тому він пішов на священну війну з правлячою аристократією, переміг її та започаткував нову релігійну спільноту. Сам Пророк був як релігійним, так і політичним лідером, і всі його послідовники також. Від цього часу іслам за своєю суттю є релігією, де органічно співіснують релігійні і політичні елементи.

Розглядаючи проблему відродження політичного ісламу, слід зазначити, що це має відношення до сучасної історії мусульманського світу, яка характеризується посиленим західним впливом та мусульманською відповіддю на це. У 1924 р. новонароджена Турецька Республіка, спадкоємниця Оттоманської імперії, формально скасувала Халіфат та прийняла політику секуляризації. Протягом певного періоду Оттоманська імперія була провідною державою мусульманського світу, але напередодні Першої світової війни там відбулася зміна влади. Майже всі лідери держав Близького Сходу, які щойно виникли на території колишньої Оттоманської імперії, спробували провести модернізацію своїх країн шляхом імітації конституційних моделей держав Заходу. Вони намагалися скопіювати модель світської держави та обмежити іслам суто релігійною сферою. Саме в цьому контексті сучасні ісламські рухи і розглядають політичні аспекти, що ведуть до відродження політичного ісламу. Сьогодні політичні ісламські угрупування кидають виклик секуляризаційній політиці своїх урядів і виступають за відновлення чистої форми ісламського правління. Вони піддають критиці правлячу еліту своїх країн як таку, що зійшла зі шляху «чистого» ісламу, та критикують зусилля з модернізації як мімікрію до західного імперіалізму. Більше того, стверджується, що такі зусилля з модернізації стають підґрунтям для сучасного соціального занепаду та гальмування розвитку мусульманських держав.

У сучасному світі проблема поширення ідей ісламського фундаменталізму має глобальний характер. Однак, зрештою, успіх прихильників «чистого» ісламу визначається конкретними умовами держави, що обирає ісламський шлях розвитку, або ж країни, де населення починає тяжіти до лозунгів відродження «істинного» ісламу, або ж активно засвоює привнесені ззовні гасла ісламізму, у тому числі й фундаменталістського спрямування. Дослідники у свій час уже дали свою оцінку загальним соціально-економічним причинам політизації ісламу й розвитку фундаменталістських тенденцій у афро-азійських країнах, які не втратили своєї актуальності і дотепер. Тут передусім слід відзначити історичну невідповідність інтенсивності зростання товарно-грошових відносин, масштабів відокремлення виробника від засобів виробництва, з одного боку, і можливості об’єднання їх із новими засобами виробництва на капіталістичній основі — з іншого; більш швидкий процес політизації мас у порівнянні з темпами соціально-економічного розвитку країн поширення ісламу; ототожнення ісламу з націоналізмом, яке властиве значному числу учасників національно-визвольного руху; а також руйнація ідеалістичних уявлень щодо можливості перетворення колишнього колоніального або напівколоніального суспільства на основі «західних» моделей тощо [13, с. 148–150].

Типологія ісламістських організацій

Як ми зазначали вище, крім офіційних міжнародних ісламських організацій, які діють шляхом координації діяльності в системі міжнародних відносин, існують неурядові релігійно-політичні організації (НРПО). Їх діяльність зумовлюється низкою факторів, серед яких найважливішими є взаємовідносини з державою (ступінь опозиції тієї чи іншої неурядової організації — від прямої присутності у державних органах до відкритої боротьби проти правлячого режиму). Але слід зауважити, що майже в усіх НРПО існує два напрями: поміркований та екстремістський. Крім того НРПО можна класифікувати й у залежності від методів у їх діяльності, від використовуваних та проголошуваних ними форм — насильницьких та ненасильницьких. Адже характерним є те, що прибічників насильницьких акцій (екстремістів) відрізняє високий ступінь готовності до здійснення диверсійно-терористичних акцій, які супроводжуються масовими жертвами та руйнуваннями; надзвичайний рівень релігійного фанатизму членів терористичних організацій аж до масової участі в акціях бойовиків-смертників; пошук екстремістськими групами контактів і шляхів зближення зі своїми однодумцями з метою створення єдиної наднаціональної організації у формі «ісламського Інтернаціоналу».

З. Арухов, наприклад, подає таку типологію ісламських радикальних груп: революціонери (НРПО, що налаштовані на скинення існуючих урядів у мусульманських державах), націонал-ліберали (ті НРПО, які, з одного боку, намагаються встановити ісламське правління у себе в країні, а, з іншого, — їх політика спрямована на боротьбу із зовнішніми силами, наприклад, палестинські «Хамас» та «Джихад ісламійя», ліванська «Хезболлах» та ін.), реформісти (НРПО, які орієнтуються в основному на парламентські форми, супротивники акцій насилля) [1, с. 29–31]. Безумовно, найбільшу небезпеку для світового співтовариства являють неурядові ісламські організації екстремістської та терористичної спрямованості.

На наш погляд, найбільш вдалу їх класифікацію подає І. Добаєв [4], який поділяє їх на шість типів:

  • перший — міжнародні організації фундаменталістського спрямування, які виступають під панісламістськими гаслами (наприклад, організація «Брати-мусульмани»). Ці організації вирізняє велика їх чисельність, наявність розгалуженої інфраструктури, різнобічність форм і методів діяльності;
  • другий — проіранські екстремістські та терористичні формування (“Джихад ісламійя», «Хезболлах» та ін.);
  • третій — афганські релігійно-екстремістські організації;
  • четвертий — організації, у доктринально-ідеологічних обгрунтуваннях яких лежать ідеї етно-конфесійного синтезу (“Талібан» в Афганістані, «Боз Курт» у Туреччині та ін.);
  • п’ятий — численні екстремістські групи та загони різної орієнтації, що існують у більшості країн «ісламського світу», які прагнуть, як правило, до своїх політичних, національних та інших інтересів у межах однієї держави;
  • шостий — представники терористичних організацій, сформовані часто американськими або ізраїльськими спецслужбами для виконання спеціальних акцій з фізичного усунення та захоплення небажаних політичних діячів, для поглиблення суперечностей усередині небажаних їм рухів тощо.

За часом створення та діяльності НРПО можна поділити на кілька поколінь (за класифікацією І. Добаєва) [4].

  • НРПО першого покоління — це єгипетські «Брати-мусульмани» і створена на їх базі філіальна мережа в інших мусульманських країнах, а також організації, що відокремилися від «Братів», але дотримуються їх ідейних настанов.
  • До НРПО другого покоління належать такі організації, які створені під час боротьби арабів із сіоністською експансією на Близькому Сході під впливом «ісламської революції» в Ірані (наприклад, палестинська «Джихад ісламійя», ліванська «Хезболлах»).
  • НРПО третього покоління, яскравим прикладом яких є релігійно-політичний рух «Талібан», що розвинулися в ході подій в Афганістані, починаючи з квітня 1978 р. і до наших днів.
  • Зрештою, НРПО четвертого покоління складають міжнародні радикальні ісламські угрупування, які намагаються консолідувати, контролювати та керувати практично всіма екстремістськими НРПО «мусульманського світу» (це «Аль-Каїда» та «Світовий фронт джихаду», засновані Усамою бен Ладеном).

Передумови виникнення

Аналізуючи розвиток ісламського фундаменталістського руху в сучасному світі, доречно, на наш погляд, пригадати, що соціально-економічні і політичні передумови появи ідеології найбільш відомого на сьогодні руху сунітського відродження «Брати-мусульмани» у себе на батьківщині — у Єгипті загалом були викликані реакцією єгипетського суспільства на привнесення західних моделей капіталістичного розвитку, їх зіткненням з місцевими, у тому числі і капіталістичним, укладами економіки. Як зазначає один з відомих російських спеціалістів з питань розвитку ісламу у Єгипті А.Б. Борисова, гасла «фундаменталістів» знаходили відгук переважно серед дрібної буржуазії й частини студентства та інтелігенції, стихійна реакція яких на посилення капіталістичної експлуатації виливалася в прагнення шукати вихід у поверненні до “золотого віку” ісламу» [2, с. 124].

Аналізуючи конкретні соціально-економічні й політичні умови в Єгипті часів правління Анвара Садата, на які припадає бурхливе зростання радикальних ісламських організацій, що використовували ідеї Сеїда Кутби, включаючи «Братів-мусульман», російський дослідник А. Ігнатенко відзначав, зокрема, засилля західних монополій у країні, крах надій широких верст населення у зв’язку з «лібералізацією» економіки, що проводилася урядом, катастрофічне зростання майнової нерівності, укладення сепаратного миру з Ізраїлем і зростання ізоляції Єгипту в арабському й ісламському світі. За сім років політики «відкритих дверей» керівництво країни відмовилося майже від усіх соціально-економічних досягнень попереднього періоду. Економічна активність обмежувалася в основному відкриттям нових банків (з яких більше половини — іноземні), створенням підприємств у сфері послуг тощо. Тобто зростанням тих сфер, у яких можливий швидкий обіг капіталу. До цього слід додати постійне зростання інфляції, зниження частки заробітної плати й соціальних витрат з державного бюджету, зменшення реального заробітку у два рази. Біля 5 відсотків населення виявилися на вершині соціальної піраміди, а за межею бідності опинилося 37 відсотків [5, с. 16–17].

Описуючи морально-психологічну атмосферу єгипетського суспільства того часу, арабські дослідники пишуть, що «до середини шістдесятих і в наступні роки в єгипетському суспільстві зміцніли й посилилися позиції паразитичних прошарків і власників величезних прибутків. Університети країни перетворилися на скупчення гострих класових протиріч. Діти робітників і селян, у яких часто не було грошей навіть на проїзд у переповненому пасажирами транспорті, сиділи в аудиторіях разом з синами і дочками нової єгипетської аристократії, яка жила в зухвалій розкоші і неймовірному багатстві» [16, с. 30–31]. Крім того успіху діяльності на Близькому Сході різних фундаменталістських організацій і поширенню їх впливу на широкі кола мусульманської громади сприяла також постійна регіональна політична нестабільність, зумовлена напруженістю в арабо-ізраїльських відносинах. Слід зазначити, що активізація ісламського фундаменталізму і у формі панівної ідеології, і у вигляді прапора-символу, взятого на озброєння неурядовими релігійно-політичними організаціями (НРПО), має під собою цілком конкретну основу історичного характеру, що визначається традиційними соціально-економічними відмінностями між західним і східним суспільством. Так, на думку В.В. Рибакова [15], в сучасних країнах Заходу вже давно склалося громадянське суспільство, тоді як на Сході воно відсутнє за визначенням. Розпад соціалістичної системи призвів до порушення балансу сил, що існував раніше у світовому масштабі. Залишившись, таким чином, один на один перед особою потужного в економічному, військовому, технологічному відношенні Заходу, який проводить по відношенню до країн, що розвиваються, політику з позиції сили, останні все більш гостро відчувають постійну потребу в модернізації. Разом із тим відсутність необхідних економічних інститутів на Сході унеможливлює створення цивільного суспільства за західним зразком. У зв’язку з цим у деяких мусульманських країнах Близького й Середнього Сходу в ісламському фундаменталізмі часто вбачають єдиний доступний шлях до побудови громадянського суспільства, альтернативного західному.

У 70-90 рр. минулого століття ісламським фундаменталістам вдалося використати невдоволення частини населення для поширення свого ідеологічного впливу, їх соціальна база формувалася переважно завдяки специфічній ролі ісламу в політичному житті Сходу. Адже, порівнюючи «християнський» і «мусульманський» світи, деякі політологи, наприклад, В.А. Мельник, зазначають, що іслам як релігійна доктрина й форма соціальної організації завжди відігравав на мусульманському Сході трохи іншу роль, ніж християнство в Європі. Він заповнив собою всі шпаринки мусульманського суспільства, визначив характер економічних відносин і форми політичної адміністрації, соціальну структуру, культуру й побут правовірних. «Духовне життя в мусульманських країнах протікає у межах ісламу, є ісламським як за своєю суттю, так і за формою» [7, с. 465]. Для мусульманина виступити проти ісламу означає виступити проти всього того, що є в житті й у суспільстві, тобто протиставити себе цьому суспільству, виявитися немов поза ним, поза законом.

Політичні доктрини ісламських фундаменталістів

Згідно уявлень ісламських фундаменталістів, введення ісламської форми правління полягає не стільки в універсальності норм шаріату, скільки в його альтернативності законодавству, що приймається відповідно до західного, а також у життєвості закладених ще за часів пророка Мухаммада принципів конституційної злитності «умми» (мусульманської громади), котра незалежно від національної й культурної приналежності об’єднує всіх правовірних. У прагненні відновити норми «істинного» ісламу і нав’язати їх сучасному світу значне місце посідають плани і спроби відновити єдину владу, яка не розрізняє духовне і світське. У зв’язку з цим, наприклад, у «Братів-мусульман» став широко вживатися спеціальний термін — «шумулійя» («всезагальність»). Але, як вважає дослідник М. Піотровський, «Брати-мусульмани» у своїх спробах замінити світські структури іншими, ніби чисто релігійними,, користуючися при цьому традиційною мусульманською «общинністю», насправді орієнтуються на нові політичні реалії та ідеї. Він пише: «сама перевага общинної сторони традиційного мусульманського уявлення про владу при сьогоднішньому відродженні ісламу є результатом опосередкованого впливу європейського ідеалу демократії» [10, с. 17]. На нашу думку, зазначена тенденція стосується тільки тієї частини фундаменталістів, які внаслідок політичних причин прагнуть до розширення своєї соціальної бази, але при цьому вони все ж таки зберігають прихильність основним положенням «відродженої» ідеологічної доктрини. У разі подальшої «еволюції» у бік «європейської демократії» вони ризикують зазнати звинувачення в «невір’ї» та «єресі» з боку радикалів.

Головним постулатом політичної доктрини ісламського фундаменталізму виступає положення щодо поділу світу на общину правовірних мусульман («умму») і весь інший світ. Радикально налаштовані прихильники фундаменталізму вважають при цьому «невірними» ісламські співтовариства в тих країнах, де в суспільному й політичному житті був допущений відхід від норм першопочаткового ісламу. Оскільки, на їх думку, тільки ісламська держава може відповідати критеріямі цивілізованості, то на перший план у політичній діяльності фундаменталістів виступає практика «джихаду», який часто однобічно трактується європейськими політологами як «війна проти невірних». У розумінні поміркованих фундаменталістів «джихад» — це передусім поширення ісламського віровчення серед немусульманських народів.

Екстремістськи налаштовані фундаменталісти мають на увазі під цим також «настанову на правильний шлях» мусульман, що відійшли від «істинного» ісламу. Зокрема, аргументуючи головну мету фундаменталістського руху — «поширення ісламу і встановлення ісламського порядку у світі», колишній духовний лідер палестинського ісламського фундаменталістського руху «Хамас» шейх Ахмед Ясин в одному з інтерв’ю стверджував: «Іслам перемагає і переможе. У всьому світі. Тому що принципи ісламу — вірні. Він переможе завдяки внутрішній силі і тому, що звертається до розуму людини, незалежно від статі, кольору шкіри. Це правильний порядок, і тому він, звичайно, переможе» [22]. Проблема насильства при здійсненні «джихаду» також може вирішуватися фундаменталістами в залежності від конкретних соціальних і політичних умов їх діяльності і навіть поєднуватися з деклараціями щодо пріоритету принципів мирного співіснування представників різних віросповідань.

Ісламські фундаменталісти будують свою політичну практику на засадах низки положень, головним із яких є визнання Аллаха єдиним джерелом влади й законів. На їх думку, вся законодавча діяльність людей обмежується рамками Корану і Суни, а особи, уповноважені здійснювати управління суспільством і державою, не тільки не можуть виходити в своїх рішеннях за ці рамки, але й повинні бути під контролем «умми» і авторитетних знавців мусульманського права. Встановлення «істинного» ісламського порядку в розумінні мусульманських фундаменталістів означає відновлення норм, які існували в усіх областях — соціальній, економічній, політичній і культурній — у епоху фундатора ісламської релігії Пророка Мухаммада і його найближчих прибічників [9].

Втілюючи моделі ідеального «ісламського суспільства», історичним прообразом якого виступали б збори однодумців періоду Пророка Мухаммада та наступних чотирьох «праведних халіфів», представники «Братів-мусульман» пропонували створення халіфату — виборної державної влади, яка регулюється вищим авторитетним органом, який робив би експертні висновки щодо відповідності заходів уряду нормам ісламу. Як шлях до халіфату «Брати-мусульмани» пропонували свою організацію. Одночасно відкидалися інші, крім ісламської, моделі соціально-економічного ладу — комунізм, соціалізм, капіталізм і доводилася їх непридатність для мусульманських країн. Ідеологічна концепція єгипетських «Братів-мусульман» передбачала також спробу довести перевагу ісламу над цінностями західної цивілізації, що принесла, на їх думку, народам Сходу всі вади «розвитку». При цьому проголошувалось, що іслам як універсальна система, заснована на Корані й Суні, охоплює всі сторони життя всіх народів у всі часи. Сам родоначальник руху Хасан аль-Банна тоді ж визначив діяльність «Братів-мусульман», як «заклик до традиції’», як «суфійську істину» — за своєю ідейною сутністю, а за формою — політичний рух, спортивну організацію, культурно-просвітницький союз, економічну компанію і соціальну ідею [8, с. 90–91]. У сфері зовнішньої політики ранні «Брати-мусульмани» висували ідеї панісламізму і, частково на першому етапі, панарабізму, однак після невдалих спроб арабських країн щодо створення об’єднаної арабської держави «Брати» стали дотримуватися думки про необхідність передусім союзу ісламських держав під прапором однієї релігії.

Сеїд Кутб

Головним ідеологом єгипетських «Братів-мусульман» у 50–60-ті рр. ХХ ст. був Сеїд Кутб. Його ідеї мали помітний вплив на погляди багатьох ісламських фундаменталістів майже в усіх мусульманських країнах, а написані ним книги досі користуються популярністю серед мусульман не лише Сходу, а й Європи та Америки. Крім того твори С. Кутба або видання, що містять переказ основних положень його концепції, використовуються радикальними ісламськими організаціями й рухами. У творах С. Кутба значну увагу ісламістів привертають положення, які стосуються принципів організації так званого «секретного апарату» в екстремістських угрупованнях, що виконують розвідувальні й контррозвідницькі функції [11, с. 17].

Черговий етап конфронтації «Братів-мусульман» з державою настав у 60-х рр. Його особливість полягала в тому, що більш чітко визначилася соціально-політична орієнтація Єгипту на некапіталістичний шлях розвитку, а президент Гамаль Абдель Насер висунув тезу про те, що принципи соціалізму у своїй основі співпадають із постулатами мусульманської релігії. У цей період харизма єгипетського лідера затьмарила вплив усіх інших політичних сил, включаючи лівих і «Братів-мусульман». У той час, як випущені з в’язниць комуністи вимушені були знизити свою активність серед народних мас, С. Кутб обирає інший шлях. Як зазначає єгипетський історик, політичний діяч і публіцист Ріфаат ас-Саїд, С. Кутб пішов «іншим шляхом — шляхом відкидання всього існуючого, отже, невірного, тобто шляхом протидії колоніалізму, соціалізму, демократії або диктатурі, які незалежно від характеру, чи то дружнього, чи то ворожого відношення до них із боку єгипетського режиму, суть невірні. Режим, що існував у країні, він відкинув повністю з усіма його виявами, запевненнями й результатами діяльності» [16]. У контексті такого підходу у С. Кутба почали виразно простежуватися ніби дві установки: перша — звинувачення правителя в невір’ї й безбожництві і друга — відчуття переваги й піднесення вірою. При цьому перше звинувачення засновувалося на тому, що насерівський «невірний» режим здійснював суд не у відповідності до шаріату як закону, який посланий Богом.Основне переконання Кутба — це ствердження абсолютної влади Аллаха над усім сущим і над людьми, яке сконцентроване навколо істинного значення виразу «Немає бога, крім Аллаха і Мухаммад — пророк Його», що являє собою дороговказ життєвого шляху. Ця релігійна формула здатна ліквідувати «неосвіченість» і встановити правову державу в цьому земному житті. Надаючи виняткового значення принципу монотеїзму в питаннях, пов’язаних з «відродженням» ісламу і очищенням його від єресі, у розділі «Божественність і поклоніння» своєї книги «Цінності ісламського уявлення» С. Кутб говорить: «Іслам розглядає проблему віри в єдиного Бога як першу і найголовнішу, як єдність божественного і відокремлення цієї проблеми від її частковості, як визнання її у єдності Аллаха … Віра в Єдиного Бога — на цьому рівні і в такому змісті — це «випрямлення» первинного ісламу» [32, с. 116].

Відповідно до такого жорсткого підходу щодо критеріїв істинності віри в Бога С. Кутб приходить до обвинувачення в невірі’ї суспільства сучасних мусульман. У тому ж розділі він заявляє: «Ми бачимо групу людей у мусульманському суспільстві в ісламських країнах, які вважають, що вони увірували в те, що було надіслано Пророку, і те, що було надіслано через нього. Вони кажуть: ми свідчимо, що немає Бога крім Аллаха і Мухаммад — його Пророк, і всі його послання — істинні, і всі випливаючі з цих послань законоположення — істинні, і що ангели — істинні, й потойбічне життя — істинне, й передвизначенність добра і зла — істинна, і все це — віра в те, що було послане Пророку і через нього. Вони заявляють, що вони вірять у все це. Але Аллах — хвала йому! — не приймає від них цих заяв і не вважає їх слова вірою, але дивується і уражається такими їх вчинком і заявою» [32, с. 167].

Основні принципові положення, які відстоює С. Кутб, є вимога до мусульман не тільки вимовляти «свідчення» («шахада»), але і «нести його у своєму серці і відповідно до нього будувати свою поведінку в реальному житті» [32, с. 6]. Тим самим С. Кутб ніби дає можливість вважати «невірними» тих мусульман, що не відповідають його уявленням про віру. Більш того С. Кутб вважав, що «коли на шляху джихаду встають перешкоди і з’являються чинники матеріального впливу, то виникає необхідність знищити їх передусім силою» [11, с. 20].

Єгипетська буржуазія в період Г. Насера прагнула до ідеологічного забезпечення процесу переходу країни на капіталістичний шлях. Посилаючись на релігію, будучи частковими прихильниками «модернізму» та «реформізму», «Брати-мусульмани» висунули концепцію суспільного устрою, заснованого на принципах ідеалізованого докапіталістичного ісламу, при цьому розглядали капіталізм, комунізм, «арабський соціалізм» як повернення до «джахилії» (до ісламського «неуцтва»). Успіх ідей відродження «істинного» ісламу, поява яких була викликана або пов’язана зі специфікою процесу зародження капіталістичних відносин в арабських країнах, криється значною мірою в особливостях світогляду, а також соціально-психологічній схильності представників цих верств арабського суспільства до сприйняття такого роду концепцій. Фактично ідеолог радикального напряму в ісламському фундаменталізмі С. Кутб пропонував масі ніби універсальний рецепт розв’язання найбільш гострих соціальних, економічних і політичних проблем.

Основні характерні положення ісламської фундаменталістської доктрини тією або іншою мірою властиві більшості ісламських рухів, що сприймають ідеологію відродження «істинного» ісламу. У той же час у лавах прихильників відродження ісламу в арабських країнах кінця 90-х рр. відмічаються вельми істотні відмінності щодо питань соціально-економічного й суспільно-політичного будівництва. Зокрема, голова парламенту, генеральний секретар Національного конгресу Судану (правляча партія) Хасан Абдалла ат-Турабі досить давно набув в ісламських колах іміджу радикального реформатора. Особливе обурення ортодоксальних улемів викликав його виступ на з’їзді партії у 1999 р., в якому він сказав: «Сьогодні в Судані починається революція серед мусульман,у ході якої ми долаємо вплив суфійських тарикатів. Ми прямуємо єдиним шляхом, а що стосується яскравої прихильності до сект, то ми заявляємо: ми не суніти і не шиїти і не поділені по мазхабам. Це — революція, це — оновлення, це звільнення від традиціоналізму» [цит. за 12, с. 21]. Ісламські фундаменталістські рухи на Близькому Сході в останнє десятиріччя минулого століття перетворилися на важливий чинник міжнародної й регіональної політики. На це вплинули, головним чином, дві обставини. По-перше, це — зміни, що відбулися в країнах СНД і у світі за останнє десятиріччя, які звелися до фактичного створення монополярного світу, значної втрати впливу колишнього Радянського Союзу на Близькому Сході, утворення у мусульманських регіонах на пострадянському просторі нових вогнищ нестабільності. По-друге, вибух мусульманського радикалізму в окремих країнах Близького й Середнього Сходу ініціював у свою чергу загострення протиріч між представниками різних течій і напрямів як у самому ісламі, так й усередині ісламських угрупувань.

Міжнародна ситуація

У 90-ті рр. активізувалися спроби зовнішніх і внутрішніх сил залучити сусідню нам державу Росію до протистояння з ісламським світом, яке здатне викликати серйозну загрозу її безпеці і територіальній цілісності. Сьогодні виразно простежуються етапи цього процесу. Його наростання було пов’язане з участю Росії в урегулюванні кризи на Балканах і суперечками між православною більшістю і мусульманськими общинами в самій Росії. Загострення проблеми сепаратизму Чечні під ісламськими гаслами спричинило зростання кількості спроб втручання зарубіжних мусульманських кіл у внутрішні справи країн колишнього Радянського Союзу. Проведення передвиборчих кампаній у Росії стало супроводжуватися спробами частини політиків використовувати релігійну (ісламську, православну) риторику у боротьбі за владу. Збройний конфлікт у Дагестані 1999 р. збільшив імовірність формування власне ісламського екстремізму в Росії. І, нарешті, терористичні акти в російських містах і військова кампанія в Чечні додали «ісламської складової» до північнокавказьких подій. Події, що відбулися в цій послідовності, ще раз підтвердили, що іслам виступає важливим чинником, який значною мірою визначає відносини Росії й країн СНД із зовнішнім світом.

Неврегульованість економічних відносин між країнами Заходу і Близького Сходу і пов’язана з цим внутрішня напруга у багатьох арабських державах, а також геополітично важлива традиційна соціально-економічна відсталість багатьох країн Близького Сходу доповнилися також кризовим станом економіки значної частини сусідніх з Росією нових незалежних держав із переважаючим мусульманським населенням. Збройні конфлікти на релігійному й національному грунті ускладнили в 90-і рр. XX ст. соціально-економічне становище в ряді країн Близького Сходу і Північної Африки, загострили і без того напружену демографічну ситуацію проблемою біженців, сприяли пауперизації населення, масовому безробіттю.

У спробах подолання відсталості арабські країни продемонстрували прагнення використати різні економічні концепції. Зокрема, в арабів зберігся інтерес до розробок, які передбачають економічне зростання на традиціоналістичній основі як альтернативу західному економічному лібералізму. Так, директор ради з інформації «Будинку Мудрості» Іраку (аналог Академії наук) Хамід Юсеф Хаммаді вважав, що «економічне зростання цих держав було досягнуте в рамках системи азійських соціальних понять і цінностей, що поєднують благо суспільства та інтереси особистості». З цього він зробив висновок, що «демократичні перетворення повинні йти за економічною модернізацією, а не навпаки, що суперечить цінностям американського лібералізму, який засновується на розширенні свободи ринку та індивідуальних інтересів» [19]. У свою чергу прагнення частини арабських дослідників оцінити як неприйнятну для своїх країн «західну» модель розвитку знаходить розуміння в ісламських фундаменталістів. Соціально-економічні труднощі, викликані стихійною модернізацією, особливо в тих арабських країнах, де застосовують ісламські принципи державного й суспільного устрою, стимулювали вплив на формування внутрішньої ісламської опозиції. Реакцією керівництва таких країн стало намагання перевести діяльність місцевих радикалів у напрямок ідеологічної боротьби із зовнішнім супротивником. З цих же причин робилися спроби орієнтувати осіб, які брали участь у бойових діях в рамках «джихаду» (арабські «афганці», «боснійці», «чеченці», «косовці»), на нові зовнішні «загрози».

Розвиток радикальних ісламських рухів на Арабському Сході у 90-х рр. відбувався на тлі двоєдиного процесу розмежування і консолідації самих мусульманських країн. Зокрема, продовжувало зберігатися протистояння різних зарубіжних ісламських «центрів сили» у вигляді ірано-саудівських, ірано-турецьких, внутрішніх афганських суперечностей та ін. При цьому у своїй боротьбі «за сфери впливу ці сили використали ісламський ареал СНД як полігон для реалізації своїх вельми суперечливих інтересів» [21, с. 71]. У той же час продовжувався процес міжісламської інтеграції. У зв’язку з геополітичними змінами, що відбулися в цей час, у ньому взяли участь деякі нові незалежні держави, що утворилися на пострадянському просторі. Застосовуючи ісламську риторику в політичних цілях, їх лідери стали декларувати прихильність до мусульманських цінностей або включати територію своїх держав в «райони традиційного поширення ісламу».Прихильність до інтеграції під гаслом «ісламської солідарності» продемонстрували також найбільш могутні ісламські держави Близького Сходу і Середнього Сходу. У деяких країнах СНД спроба «відродження ісламу зверху» (у тому числі в інтересах співпраці з розвиненими ісламськими державами з метою отримання можливих інвестицій) призвела до негативних наслідків, які стимулювали радикальні настрої у мусульманських общинах. Так, питання про введення шаріату (тим більше за сприяння іноземних фахівців) не могли бути зустрінуті із задоволенням усім суспільством, що послужило новим конфліктогенним чинником і сприяло природній появі груп ортодоксально налаштованих осіб, які вбачали у своїх опонентах уже не інакомислячих співгромадян, а «ворогів ісламу». Така «ісламізація» в умовах суспільства з історично нестійкими мусульманськими традиціями за відсутності системи ісламської освіти, розвиненого інституту улемів, факихів та інших підготовлених священнослужителів тільки сприяє прагненню до виявлення «спотворених» основ віровчення серед мусульман. Носії такого роду релігійних поглядів, як правило, становлять найбільш активну частину екстремістських рухів.

Основним чинником глобальної радикалізації ісламу останніх десятиліть стало фактичне створення монополярної системи міжнародних відносин, прагнення до світового панування США — головного супротивника ісламських фундаменталістів. Адже головну роль у виробленні американської політики відносно мусульманських країн відігравали геополітичні й економічні інтереси США. Зокрема, зазначалося, що США обирають відносно ісламу політику, яка насамперед враховувала б напрями загроз, що виходять від так званої «дуги нестабільності» («дуги кризи») (Балкани, Крим, Кавказ, Близький Схід, Центральна й Південна Азія). У зв’язку з цим уже на початку 90-х рр. США визнали, що швидке збільшення числа місцевих і регіональних конфліктів у вказаній зоні й втрата США контролю над цими конфліктами загрожує американським інтересам, які врешті-решт зводяться до того, що тут розташовуються великі запаси нафти і природного газу, стратегічні маршрути трубопроводів [1, с. 52]. Одночасно зросли претензії окремих східних країн (вже крім Індії та Пакистану) на володіння ядерною зброєю («ісламська атомна бомба») і загрозами її застосування в регіональних конфліктах. Але Росія, продовжуючи в геополітичному плані залишатися частиною центральноазіатської й близькосхідної системи координат, на початку 90-х рр. продемонструвала явно прозахідні спрямування, що йшли всупереч її інтересам на Сході. У отриманій таким чином конфігурації міжнародних відносин зросло прагнення частини радикальних ісламських сил зайняти більш високу нішу в системі нового світового порядку, використовуючи при цьому екстремальні форми боротьби.

У цей же період адміністрація Сполучених Штатів стала розглядати ісламський екстремізм як основну складову міжнародного тероризму, загрозливу для їх національної безпеки. Здійснені ісламістами масштабні терористичні акти проти установ і громадян США (вибухи на військових об’єктах у Саудівській Аравії 1995–96 рр., посольств в Африці у серпні 1998 р. та в США у вересні 2001 року) примусили Вашингтон підключити до боротьби з ісламським екстремізмом практично весь державний апарат, а також активно використовувати можливості партнерів (насамперед, Ізраїля).

Одним із таких засобів тиску на небажані режими стало застосування Сполученими Штатами та їх союзниками по НАТО політики «подвійних стандартів». У такій вибірковості американського зовнішньополітичного курсу споглядалася не лише подвійність підходів США до оцінки діяльності суверенних країн. Це свідчило також про нездатність американської адміністрації ефективно здійснювати взяті на себе функції щодо контролю за непоширенням терористичних виявів на ґрунті релігійного (ісламського) екстремізму. Спроби встановлення США «нового світового порядку», виходячи передусім із своїх власних інтересів, стали приводити до збільшення «некерованості» так званого «ісламського чинника». Це у свою чергу істотно знизило можливість надання іншими членами міжнародного співтовариства стримуючого впливу на поширення ісламського екстремізму. Крім того ставка на використання військової сили в придушенні «вогнищ тероризму» або ліквідації окремих осіб, що кваліфікуються Сполученими Штатами як «спонсори міжнародного тероризму», виявилася малоефективною і призводила до непередбачених наслідків.

Ці акції відносно представників так званого «ісламського тероризму» з боку США давали зворотній ефект, сприяли зростанню популярності екстремістів в своєму середовищі й авторитету серед їх потенційних прихильників. Так, наприклад, спроби США «розрахуватися» за вибухи американських посольств у Кенії й Танзанії, Нью-Йорку восени 2001 р. з Усамою Бен Ладеном, завдавши ракетних ударів по тренувальних таборах бойовиків в Афганістані і по фармацевтичній фабриці «Аш-Шифа» у Судані призвели до того, що «головний спонсор міжнародного тероризму» набув такої популярності у світі, якої він не передбачав свого часу, воюючи (при підтримці тих же американців) проти радянських військ в Афганістані, а пізніше створюючи фінансову й економічну інфраструктуру для боротьби з «невірними» режимами в різних регіонах. Аналогічний ефект спостерігався внаслідок проведення силових акцій з боку основного союзника США на Близькому Сході — Ізраїлю — проти палестинських ісламських організацій на окупованих територіях.

Сполучені Штати, підтримуючи політику «подвійних стандартів», йшли на надання допомоги державам, на території яких знаходили притулок бойовики, що брали участь у озброєній діяльності з ісламським забарвленням у різних країнах і регіонах (Афганістан, Боснія та ін.).

Слід зазначити, що на розвиток радикальних тенденцій серед мусульман Близького Сходу в 90-ті рр. вплинула політика провідних країн Західної Європи в сфері протидії ісламському екстремізму. Внаслідок ряду обставин (географічна близькість арабо-мусульманських країн, чисельна мусульманська діаспора) уряди держав західної Європи не змогли ігнорувати зростаючу роль ісламу в суспільно-політичному і культурному житті своїх країн. У свою чергу деякі служителі ісламу в Європі не приховують свої далекоглядні цілі. Вони заявляють, що «іслам є не тільки індивідуально-суб’єктивною, але й історичною можливістю для європейців», що європейські мусульмани розглядають «іслам як альтернативу споживчому, раціональному і спустошуючому душу життю у західному світі». І далі: «Зустріч з ісламом, — вважають вони, — є для Європи останнім духовним викликом. Наша ісламська спільність пропонується як соціальна модель для всіх зацікавлених європейців. Сьогоднішня світова система підштовхує людину до ізоляціонізму, у той час як комплексність буття відчувається тільки в єдності з іншими. Саме іслам із його ідеалом соціальної людини може сприяти досягненню цієї мети» [14, с. 19].

Слід зазначити, що позиція керівництва окремих провідних західноєвропейських держав щодо ісламського екстремізму носила в 90-і рр. явно політизований характер. Це було пов’язане з їх спробами максимально зберегти й зміцнити свій вплив на давні арабо-мусульманські країни незалежно від становища, що складалося в них. Крім того практика «загравання» з ісламістами засновувалася на прагненні західноєвропейців відвести загрозу своїм громадянам і установам із боку екстремістів, як у себе в країні, так і за кордоном. Подібна практика виявилася ефективною і, незважаючи на невдоволення ісламських радикалів багатьма аспектами політики Великобританії у арабо-мусульманськму світі, піддані й установи цієї країни на своїй території і за кордоном рідко ставали об’єктами терактів з боку екстремістів. Не перешкоджаючи у себе в країні діяльності різноманітних опозиційних ісламських рухів і організації, влада Великобританії мотивувала цей «лібералізм» посиланнями на демократичні норми й традиції англійського суспільства. Тим самим англійці ставили в залежність стійкість урядів ряду арабських країн від зроблених ними кроків щодо нейтралізації такої діяльності. Цей важіль впливу активно використовувався Великобританією для досягнення своїх цілей у взаємовідносинах з арабськими країнами.

Деякі арабські країни, такі, наприклад, як Алжир, Бахрейн, Єгипет, Саудівська Аравія, Туніс, неодноразово ставили до відома уряду Великобританії те, що її територія стала міжнародною базою ісламського фундаменталізму, центром із підготовки екстремістських акцій, що проводяться за її межами. Однак британська влада продовжувала цю лінію, чим сприяла фактичному перетворенню країни на один із центрів зосередження радикальних ісламських угрупувань. Тут також розташовуються обслуговуючі їх сервери Інтернету. На сьогодні сайти цих організацій утворюють спеціальну мережу, що розповсюджує ідеї джихаду проти двох «головних ворогів ісламу» — Заходу (насамперед США й Ізраїлю) і правлячих режимів у низці країн арабо-мусульманського світу, обвинувачених ними у відході до ісламу.

Косово

Події у Косово надали стимулюючого впливу зростанню ісламського екстремізму й посиленню його міжнародного впливу. Спроби Сполучених Штатів та їх західноєвропейських союзників у ході виконання військової акції на Балканах розіграти «ісламську карту», у тому числі і в інтересах підриву позицій найбільш радикально налаштованих представників ісламських фундаменталістських рухів, якщо й досягли мети, то тільки частково. По-перше, США, виконуючи роль «захисників» мусульман у Косово, не вдалося в повній мірі залучити до себе симпатії мусульман в інших країнах, зменшивши тим самим їх підтримку «традиційним» борцям за справу ісламу — фундаменталістам. По-друге, пуски «Томагавків» по переважно православній Сербії проводилися тоді, коли ще були свіжими в пам’яті аналогічні дії відносно мусульман Судану, Афганістану, а також Іраку. По-третє, сам ефект залякування фундаменталістів виявився слабкішим, ніж очікувалося, підтвердженням чому служать факти активізації ісламістів у подальшому періоді.Чеченська проблема та її поступова інтернаціоналізація у другій половині 90-х рр. стала перетворюватися на один із чинників зростання радикальних тенденцій в ісламі, у тому числі й у арабо-мусульманському світі. Певною мірою цьому сприяли рецидиви політики «подвійних стандартів», які стали виявлятися в підходах США та деяких їх союзників в зв’язку з початком контртерористичної операції на Північному Кавказі. У Держдепартаменті Сполучених Штатів уважно відстежували ситуацію у регіоні й добре уявляли наслідки ескалації конфлікту. В офіційних документах американського зовнішньополітичного відомства, зокрема, зазначалося, що «самі кавказькі держави усередині Російської Федерації так само, як і прикордонні країни, побоювалися, що військова кампанія Росії у Чечні приведе до посилення радикалізації внутрішнього ісламського населення і стимулює насильство й розширення нестабільності в регіоні. Російська кампанія у Чечні також збільшує побоювання в Азербайджані й Грузії, як і в Росії, що чеченські повстанці значною мірою будуть використовувати ці країни для фінансової і транспортної підтримки» [31, с. 13].

На наш погляд, американці, спочатку зайнявши жорстку позицію щодо політики Кремля на Північному Кавказі, спробували використати протест частини арабо-мусульманських країн і радикальних ісламських рухів проти військового розв’язання проблеми Чечні для того, щоб спрямувати діяльність ісламістів на Росію. Принаймні деякими оглядачами така можливість не виключалася. Зокрема, на думку політолога Л. Халідова, «за війною у Дагестані і Чечні відчувається досвідчена рука сценаристів і натхненників “нового світового порядку” із Заходу. Згідно з їх планом, на Кавказі в смертельній сутичці повинні були схопитися Росія і Чечня — “передовий загін” ісламського радикалізму» [20, с. 25]. Схожого підходу відносно закулісної участі зовнішніх сил у північнокавказькому конфлікті дотримувалися і деякі ісламські священнослужителі в Росії. Так, на думку голови Духовного управління мусульман Азіатської частини Росії Н. Аширова, «зіштовхуючи Росію і Північний Кавказ, світовий сіонізм ставить мету посварити Росію з ісламським миром для того, щоб Росія зав’язла остаточно у війнах з мусульманськими суб’єктами Російської Федерації, а також із зовнішніми ісламськими силами і була таким чином “вилучена з світової політики”» [17, с. 31]. Різноманітність версій щодо зацікавленості тих або інших сторін у збереженні напруженості на російському Північному Кавказі може свідчити про те, що в 90-ті рр. Росія та ісламський аспект її зовнішньої й внутрішньої політики виявилися об’єктом діяльності найширшого спектра міжнародних сил.

Групи, які беруть на озброєння погляди «ваххабізму», охоплюють частину країн Близького й Середнього Сходу, деякі інші афро-азіатські країни, а також держави пострадянського простору. Ідеологія, яка їх об’єднує, включає в себе набір ісламістської риторики, що має в своїй основі спрощене тлумачення ханбалітського мазхабу, а також підвищену ворожість «традиційному» або «національному» ісламу. У доктринальному плані «ваххабіти» підпадають під категорію «ісламських радикалів» («ісламських екстремістів», «ісламістів», «салафітів»), яка, за визначенням А.А. Ігнатенко, включає у себе: рухи, партії, угруповання, орієнтовані на зміну статусу-кво (у політичній, соціальній, економічній, геополітичній сферах) з використанням радикальних, насильницьких методів, такі, що керуються, а скоріше «прикриваються» ісламом, точніше, певними його положеннями, запозиченими з нормативної спадщини цієї релігії й відповідним чином інтерпретованими [6]. Можна зазначити, що ідеологічні настанови «ваххабітів» переважають у них над вірою.

У реалізації своїх ідей для «ваххабітів», на відміну від багатьох «традиційних» фундаменталістських організацій на Близькому Сході 60-70-х рр., характерні такі риси, як зростання інтернаціональності (за етнонаціональним складом учасників, за пріоритетами боротьби — не зміна суспільства, а озброєне встановлення своєї влади), войовничість (як примітизована версія «джихаду»), жорстокість (викрадення людей, застосування тортур), культ особи польових командирів тощо. Одним із можливих пояснень характерних особливостей ідеологічних поглядів і практики «ваххабітів» є те, що значна частина первинних прихильників цього руху відносилася до категорії арабських «афганців». Слід зазначити, що на території Росії та інших країн СНД ідеї «ваххабізму» набувають поширення в тих районах, де спочатку неміцно вкорінений «традиційний» іслам зазнавав протягом певного часу руйнуючого впливу атеїстичної пропаганди, а подальша «реісламізація» проходила за участю прихильників відродження «чистого» ісламу, в тому числі з арабських країн. Схожа ситуація спостерігалася в деяких «постсоціалістичних» країнах, наприклад, у Південному Йемені. Соціально-економічна перебудова та реконструкція родово-племінних, кланових та інших відносин, що їх супроводжувала, призвели до того, що до перебудови певні групи населення не завжди можгли пристосуватися, а це викликало до життя соціальні прошарки маргінального типу, чиї потреби насамперед породжують «попит» на примітивну ідеологію войовничого ісламу.

Сучасні неурядові релігійно-політичні організації на Близькому Сході в ідейно-політичному відношенні мають головним чином антизахідну та антисіоністську спрямованість. Ворожість близькосхідних НРПО політиці країн Заходу виходить з прагнення відстояти можливість того способу життя, який вони пов’язують з реалізацією основних положень своєї релігійної доктрини. При цьому не виключено, що вчинення тиску на арабські країни з боку США та їх союзників буде лише сприяти подальшому наростанню антизахідних настроїв у мусульманських общинах.

Як правило, з погляду урядів арабо-мусульманських країн, угрупування фундаменталістської орієнтації поділяються на помірні, радикальні та екстремістські. Головним критерієм цього поділу служить, переважно, міра їх причетності до опозиційної або антиурядової діяльності, а також готовність до застосування насильницьких, збройних методів у досягненні поставлених політичних цілей. Для більш поглибленого аналізу вважаємо за доцільне виділити такі основні критерії аналізу діяльності різних угрупувань ісламістів, що використовують методи терору. По-перше, це мета для досягнення якої використовуються насильство, а також форма його застосування. По-друге, ймовірність використання ісламських гасел для прикриття діяльності сепаратистських у своїй основі рухів. По-третє, можливість використання гасел ісламу для виправдання діяльності членів тих угруповань, для яких насильство стало формою існування або засобом наживи. У цьому зв’язку не можна також ігнорувати і той факт, що організаційна стійкість тих або інших НРПО засновується не стільки на релігійних та ідейно-політичних принципах, скільки на спільності економічних інтересів.

Ісламський тероризм

Потребує критичного аналізу також і проблема так званого «ісламського тероризму». Цей термін використовувався головним чином представниками США та Ізраїлю у контексті визначення «міжнародний тероризм». Слід сказати про те, що відділ контртероризму Бюро дипломатичної безпеки Держдепартаменту США щорічно готує для Президента доповіді щодо проявів міжнародного тероризму антиамериканської спрямованості. При цьому особливо виділяються зарубіжні організації, здатні загрожувати безпеці США. У перелік таких об’єднань включений у тому числі ряд ісламських угруповань і рухів, які звинувачуються американцями в підтримці міжнародного тероризму. Цей список регулярно публікується в щорічному огляді Держдепартаменту «Вияви міжнародного тероризму». Підтримка організацій, що входять до нього, вважається федеральним злочином. Разом із тим слід зазначити, що основним критерієм включення тієї чи іншої організації до числа найбільш небезпечних, на думку американців, терористичних угрупувань, є здійснення нею терактів, спрямованих «проти інтересів США».

Ці підходи, що використовуються для визначення антиамериканської спрямованості зарубіжних екстремістських формувань та їх спонсорів, диктуються головним чином політичними міркуваннями адміністрації США. На практиці такий підхід призводить, як ми говорили вище, «до подвійних стандартів» при оцінках міжнародної терористичної діяльності. Наприклад, у жовтні 1999 р. Держдепартамент США відніс до категорії «зарубіжні терористичні організації» 28 угруповань. Серед них зазначені такі найбільш великі організації на Близькому Сході, як Організація Абу Нідаля, Група Абу Сайяфа, База («Аль-Каїда»), Озброєна ісламська група («Аль-Джамаа аль-ісламійя аль-мусалляха»), Ісламська група («Аль Гамаа аль-ісламійя»), Рух ісламського опору («Хамас»), Партія Аллаха («Хезболлах»), Священна війна («Аль-Джихад»), Фракція у Палестинському ісламському «джихаді», Палестинський фронт звільнення — фракція Абу Аббаса, Демократичний фронт звільнення Палестини, Народний фронт звільнення Палестини та ін.

З 1999 р. у звіті Держдепартаменту США починає фігурувати так званий Всесвітній ісламський фронт «джихаду» проти іудеїв і «хрестоносців» (інакше — Світовий фронт «джихаду») [31, с. 84]. Про його створення в лютому 1999 р. заявив Усама бен Ладен, виступаючи на прес-конференції в одному з пакистанських міст. З представників близькосхідних НРПО на цьому заході були присутніми Айман аз-Завахірі, один із керівників єгипетської організації Священна війна («Аль-Джихад») і Ахмед Таха, лідер єгипетської Ісламської групи («Аль-Гамаа аль-ісламія»). Головна проголошена мета фронту — ведення джихаду проти Сполучених Штатів, Ізраїлю та іудеїв у будь-якій частині земної кулі. Створення цього «ісламського екстремістського Інтернаціоналу» (туди ніби увійшли представники ледве чи не всіх ісламських радикальних угрупувань із усіх кутків світу) широко коментувалося в засобах масової інформації.

Сполучені Штати та їхні деякі союзники у 90-х рр. виявилися зацікавленими у рекламі «Інтернаціоналу ісламістів», що об’єднує найбільш радикальні ісламські угрупування на Близькому й Середньому Сході. На якийсь час у цій ролі вбачався ісламський рух «Талібан» в Афганістані. Однак за своїм характером та спрямованістю він не міг об’єднати ісламістів Близького й Середнього Сходу. Ймовірно однією з причин цього стала ісламська «традиціоналістська» суть цього пуштунського руху, діючого лише на своїй території, для якого не характерно, як вважає ісламознавець А. Умнов, прагнення до зовнішньої експансії [18]. Пізніше як свого роду міжнародний «холдинг» ісламістів був заявлений Світовий фронт «джихаду». Навколо фігури лідера Фронту Усами бен Ладена нагніталася атмосфера значущості, створювалася видимість «тотального» переслідування, уявних замахів на його життя.Бен Ладен очолював створену ним же наприкінці 80-х рр. організацію арабських ветеранів війни в Афганістані — «Аль-Каїда» (База). У середині 90-х рр. це об’єднання арабських «інтернаціоналістів» перетворилося на розгалужену міжнародну структуру (фонд з аналогічною назвою, представництва в різних країнах світу тощо). Американці заявляють, що саме «Аль-Каїда» посилала інструкторів з Афганістану до Таджикистану, Боснії, Чечні, Сомалі, Судану та Йємену. Вона готувала бойовиків у багатьох інших країнах, включаючи Філіппіни, Єгипет, Лівію, Пакистан та Ерітрею [31, с. 31]. За допомогою засобів масової інформації до Усами бен Ладена стала доводитися інформація про те, що не США, а Росія є головним ініціатором його переслідування та різних провокацій ніби за причетність до підтримки чеченських і дагестанських сепаратистів. Стверджувалося, що лідер Світового фронту «джихаду» нібито виявляє активну зацікавленість ідеєю Басаєва і Хаттаба щодо створення в районі Північного Кавказу єдиної мусульманської «ваххабітської» держави. Плацдармом для цього обрана Чечня, яка, за твердженнями Хаттаба, «здатна завоювати сусідні з нею республіки і диктувати свою волю уряду Росії у разі широкої фінансової та іншої підтримки з боку інших мусульманських країн» [ 3].

Сполучені Штати почали вказувати на причетність бен Ладена до терористичної діяльності проти Росії у зв’язку з подіями в Чечні. З посиланням на Конгрес США з’являється інформація про те, що бен Ладен керує чеченцями, які навесні 1998 р. домовилися організувати низку терористичних актів на території Росії. У зв’язку з цим представник Держдепартаменту США заявив, що тероризм — це загальний ворог Росії і США. Разом з тим нагніталася напруженість навколо нібито нездатності Росії і країн СНД забезпечити надійне зберігання зброї масового знищення. Так, у листопаді 1998 р. у виданому в Лондоні журналі «Аль-Ватан аль-Арабій» була опублікована стаття «Історія найбільш небезпечної операції руху «Талібан» з російською мафією», в якій йшлося, що Усама бен Ладен придбав в республіках СНД декілька ядерних головок для ракет. Особливий акцент у статті робився на те, що придбання компонентів атомної зброї, їх доставка та складування в районі м. Хост (Афганістан) стало нібито можливим у зв’язку з нездатністю України, Казахстану, Туркменістану і Росії організувати їх надійне зберігання. Також згадувалося, що буцімто деякі вчені із середньоазіатських республік колишнього СРСР займаються ядерною програмою Усами бен Ладена. У статті чітко проводилася думка про необхідність встановлення міжнародного контролю у країнах СНД за ядерними боєприпасами й матеріалами [18]. Тим самим зусилля спрямовувалися не тільки на те, щоб направити активність лідера Світового фронту «джихаду» на центральноазіатські держави СНД, мусульманські регіони Росії і передусім на Північний Кавказ, але і створювалися зрештою умови для втручання у внутрішні справи Росії та країн СНД.

Одним з могутніх єгипетських НРПО з досить розгалуженою інфраструктурою є Ісламська група («Аль-Гамаа аль-ісламійя»). На початковому етапі це об’єднання було тісно пов’язане з Асоціацією «Брати-мусульмани» і діяло під її заступництвом. Однак після того, як у середині 70-х рр. Асоціація заявила про відмову від методів насильства, Ісламська група, звинувативши Асоціацію в лояльному ставленні до влади Арабської Республіки Єгипет, відійшла від «Братів-мусульман» та оформилась організаційно у 1977 р. Своїми головними цілями Ісламська група проголосила створення в Єгипті ісламської держави й боротьбу проти політики США та Ізраїлю на Близькому Сході. Під тиском широкомасштабних репресій у квітні 1999 р. керівництво Ісламської групи заявило про припинення озброєної боротьби проти влади АРЄ. За деякими ознаками це угрупування може прагнути до розширення свого впливу на центральноазіатські держави СНД, а також мусульманські регіони Росії.

Інше єгипетське угруповання — «Священна війна» («Аль-Джихад аль-ісламійя») переслідує схожі цілі. Воно отримало широку популярність у зв’язку з убивством у 1981 р. єгипетського президента Анвара Садата. У ідейно-політичному відношенні «Священна війна» розходиться з «Аль-Гамаа аль-ісламійя» з питань переходу країни до ісламської держави і тлумачення деяких положень Корану і Суни, але в основному — особистим суперництвом лідерів. Керівництво «Аль-Джихад аль-ісламійї» базується за межами АРЄ, а на території Єгипту структура організації представляє безліч невеликих груп, діючих значною мірою автономно. Внаслідок репресій єгипетської влади її інфраструктура на території країни була фактично розгромлена. Разом з тим можливість її відродження існує, оскільки угрупованням створена розгалужена мережа за кордоном для вербування нових прихильників.

У 1988 році була створена організація «Хамас» («Харакат аль-мукаувама аль-ісламійя» — «Рух ісламського опору»), яка ставить своєю метою побудову в Палестині (у це поняття «Хамас» включає сектор Газа, Західний беріг ріки Йордан, територію сучасного Ізраїлю) ісламської держави. У ідеологічному відношенні «Хамас» спирається на основні положення доктрини «Братів-мусульман». Як одну з основних цінностей досягнення своїх цілей це угруповання визнає «озброєний джихад», що відображено у прийнятій в серпні 1988 р. Хартії «Хамас». Починаючи з 1989 р., у своїй боротьбі проти Ізраїлю ця організація стала вдаватися до методів терору (спочатку озброєні напади на окремих громадян Ізраїлю, викрадення і вбивства ізраїльських військовослужбовців, обстріл поселень, автомобілів тощо). З 1994 р. бойовики організації стали здійснювати більш масштабні терористичні акції: вибухи автобусів, зупинок громадського транспорту, кав’ярень тощо. Проводять подібні операції члени глибоко законспірованого військового підрозділу «Хамас», що має назву «Бригади Із ад-Діна аль-Касема» (ім’я мулли з Хайфи). Лідери цього угрупування неодноразово заявляли про те, що їх терористична діяльність спрямована виключно проти Ізраїлю і ніколи не вийде за межі окупованих територій. Приблизно на таких самих позиціях стоїть інша палестинська організація — Палестинський ісламський джихад, що також була створена на хвилі «інтифади». Вона переслідувала ту ж мету, що і «Хамас», однак налаштована була більш непримиренно щодо Ізраїлю, ніж адміністрація померлого Я. Арафата.

У 1982 р. в Лівані на грунті низки шиїтських ісламських угрупувань була створена «Партія Аллаха» («Хезболлах»), яка ставить за мету побудову в Лівані ісламської держави за зразком іранської моделі. Незважаючи на те, що «Хезболлах» є шиїтською організацією, вона користується досить широкою підтримкою представників інших конфесій. У другій половині 90-х рр. намітилася тенденція щодо трансформації цієї організації у політичну партію. «Хезболлах» проводить легальну політичну діяльність, має своїх представників у парламенті країни. Крім політичних структур вона також має у своєму розпорядженні воєнізовані підрозділи, які нараховують декілька тисяч бойовиків. У їх задачу входить нанесення ударів по ізраїльських військах, що окупують південну частину країни, та їх союзнику — Армії Південного Лівану. Враховуючи, що факт окупації частини території Лівану визнаний ООН (резолюція № 425), діяльність «Хезболлах», згідно міжнародного права, не може бути визначена як терористична. З 1992 р. екстремістських акцій з боку «Хезболлах» не відзначилося.

Розглянуті нами соціально-історичні та політичні джерела виникнення ісламського фундаменталізму особливо яскраво простежуються на прикладі Єгипту.

Так, «Брати-мусульмани» завжди були найважливішою ісламською фундаменталістською групою у Єгипті. Заснована Хасаном аль-Банною у 1928 р., організація «Брати-мусульмани» швидко зростала протягом 30-х рр. XX ст. Вони налічували десятки тисяч членів, мали великі запаси зброї та сильну підтримку з боку поліції та армії [24, с. 46]. На тлі цього потужного руху уряд у той час виглядав невпевненою непопулярною монархією. Інститути братства розросталися всередині єгипетського суспільства, включаючи відділення під назвою «Секретна організація», яке відповідало за військову підготовку і терористичні акти. До 1948 року «Брати-мусульмани» відігравали першорядну роль, особливо у справі накопичення грошових резервів, придбанні зброї, організації таборів військової підготовки й направленні добровольців воювати в Палестині. До цього часу кількість членів братства зросла і складала понад півмільйона чоловік. Студенти, робітники, службовці, міські бідняки відвідували зібрання братства і з ентузіазмом переймали його ідеологію [25]. Оскільки «Брати-мусульмани» завжди використовували насильство у боротьбі з урядом, рівень конфронтації значно зріс наприкінці 40-х рр. Згідно з надзвичайними розпорядженнями, прийнятими під час палестинської війни у 1948 р., уряд розпустив цю організацію. У відповідь член братства застрелив прем’єр-міністра Махмуда Фахмі Нукраші, а режим помстився, замовивши вбивство видатного засновника і лідера братства Хасана аль-Банни у лютому 1949 р. [30, с. 18].

Після цього відбулася серія атак і контратак у боротьбі між урядом і «Братами-мусульманами», що проявлялася у вигляді хвиль насильства по всьому Каїру. Тисячі членів братства було заарештовано й заслано до таборів. Убивцю Нукраші було страчено, а 10 лідерів братства засуджено до тривалого ув’язнення. Але король Фарук знав, що у братства багато послідовників, тому він відступив. Щоб уникнути загального конфлікту, він призначив новий Кабінет міністрів, який звільнив багатьох ув’язнених фундаменталістів [25, с. 43].Коли уряд розпочав кампанію проти присутності британських військових сил у зоні Суецького каналу в 1957 р., найактивнішу участь у ній узяли «Брати-мусульмани». Знову, як і в 1948 р., братство використало свій законний статус. Організація також встановила міцні зв’язки з таємною групою «Вільних офіцерів» усередині армії. Коли в Єгипті в 1952 р. розпочалася революція, саме «Вільні офіцери», а не «Брати-мусульмани» захопили владу і відправили короля у вигнання. У період правління Гамаль Абдель Насера головною ідеологією був швидше арабський націоналізм і соціалізм, ніж ісламський фундаменталізм. Перемога Насера визначила курс не лише для Єгипту, а й для всього арабського світу. Арабський націоналізм здобув гегемонію, а політичний іслам відійшов у небуття на чверть століття. Не витримавши випробувань під час революційної кризи монархії, єгипетський фундаменталізм пізніше «страждав» від того, що був переможений, та через відсутність віри у свою спроможність взяти владу у свої руки. На противагу йому націоналістичний режим глибоко пускав коріння в армії та інших інститутах, здійснюючи реформи, які принесли популярність і формували свідомість наступних поколінь єгиптян. Ці зміни викликали протилежну реакцію, що дозволило фундаменталізму знайти прибічників, а також викликати інтерес у людей, які чинили опір радикальним ісламським рухам [28].

Майбутній курс розгортання подій був не зовсім зрозумілим у ранні роки правління Насера. «Брати-мусульмани» обговорювали питання стосунків із новим режимом — чи переконати Насера повернутися до ісламу, чи спробувати скинути його. Наступник аль-Банни — Хасан аль-Хадайбі спробував перешкодити Насеру монополізувати владу; він співпрацював з урядом і поступово штовхав країну до ісламізації. Інша фракція на чолі з С. Кутбом закликала до зміцнення політичної позиції і радила спробувати захопити владу. Крім загрози встановлення військової диктатури «Брати-мусульмани» мали декілька внутрішніх слабких місць. Після вбивства аль-Банни не було жодного достатньо сильного чи впливового лідера, який би міг об’єднати групу. Братству також не вистачало структури та дисципліни, щоб почати революцію. Вони все більше переоцінювали внутрішню привабливість фундаменталізму для мас, як і силу армії та потенційну популярність націоналізму [30, с. 33].

Гамаль Абдель Насер звинуватив «Братів-мусульман» у фільтруванні армії з метою захоплення влади, але не виступив проти братства одразу. Його головною метою у зовнішній політиці був договір із Британією, за яким Лондон мав вивести війська із зони Суецького каналу в обмін на підтримку Каїром британських стратегічних і комерційних інтересів на цій території. З точки зору психології ця угода була еквівалентною пізнішим угодам Кемп Дейвіду. Верховний лідер Хасан аль-Хадайбі денонсував її у відкритому листі у серпні 1954 р. і висунув вимогу анулювати угоду. Насер відмовився, аль-Хадайбі був арештований, а угоду було підписано 19 жовтня 1954 р. [26, с. 81].

За тиждень цей конфлікт розгорівся в подію, яка стала поворотним моментом в історії єгипетського фундаменталізму. Коли Насер виголошував промову, стоячи на балконі в Александрії, член організації «Брати-мусульмани» 8 разів вистрелив у лідера. Під час кризи Насер очолив державу і швидко взяв курс на знищення своїх конкурентів. Згодом було страчено 6 лідерів братства; верховний керівник Хасан аль-Хадайбі був засуджений до виправних робіт довічно. Понад 800 військовим було винесено серйозні вироки, 6000 чол. було ув’язнено без суду. «Брати-мусульмани» були визнані поза законом і ця ця незалежна від влади організація зникла з політичної карти Єгипту за одну ніч» [26, с. 118].

У той час, як аль-Банна був харизматичною фігурою, а його наступники залишалися невиразними діячами, ніхто з них не мав навичок маневру й амбіцій щодо влади, якими володів Насер. Фундаменталісти оглядалися на XVI ст., як на золотий вік. Керівництво організації «Братів-мусульман» здебільшого перетворювалося на бюрократичний інститут, а не революційний авангард. Саме натхнення й бажання стати масовою організацією, а згодом урядовою інституцією, щоб дозволити правомірні дії, відбило бажання до радикальних дій. Ті, хто досягли верхівки, були швидше менеджерами та адміністраторами, а не радикальними мрійниками. Останні були усунені виконавцями волі Насера. Під час ув’язнення чи заслання вцілілі керівники «Братів-мусульман» були втягнуті у палкі суперечки, що призвели до декількох розколів. Якби «Брати-мусульмани» спробували боротися з широко популярним Насером, вони не змогли б функціонувати відкрито і знайти підтримку серед єгиптян, які обожнювали свого лідера. У той же час режим не оголосив могутню силу релігії своїм ворогом. Він намагався натомість використати іслам як опору під час свого правління. Слід зазначити, що після революції кількість мечетей помітно зросла, було засновано кілька радіостанцій, які передавали релігійні програми, було засновано Ісламську конференцію та Ісламську Дослідницьку Раду, прийнято закон про розвиток аль-Азхар (престижний ісламський університет з давньою історією), релігія стала обов’язковим предметом при складанні шкільних іспитів. Аль-Азхар було приведено у відповідність до ідеології режиму, і він був щедро нагороджений за співпрацю. Вище духівництво (улеми) видало декрети, що підтримували політику уряду. Насер і його колеги, включаючи Анвара Садата, випередили фундаменталістів у використанні релігії. Фундаменталісти не могли вже так легко твердити, що вони боролись за іслам проти мирської безбожної політики Насера [23].

У 1964 р. Насер у період розквіту своєї влади й впевненості звільнив решту ув’язнених членів організації «Брати-мусульмани» за загальною амністією. Г. Насер, як і А. Садат десять років потому, хотів, щоб фундаменталісти допомогли йому протистояти лівим марксистам. Членам Організації «Брати-мусульмани» було повернуто їх урядові посади і зарплати за період перебування у в’язниці. Однак у цей час С. Кутб, провідний теоретик братства, відкрито виступив проти режиму Насера, пропонуючи нову ідеологічну точку зору. Він заявив: «Єгипет за часів правління Насера зовсім не був ісламською країною» [34, с. 6]. «Пророк Мухаммад описав би систему Насера, яка заснована на арабському націоналізмі, як “гнилу”» [34, с. 7]. Згідно з цим справжні мусульмани були виправдані у наступних діях. Підкоряючись релігійному обов’язку, вони повинні були виступити проти Насера і повалити його режим. Якби нова філософія С. Кутба була загально схвалена, вона б круто змінила історію ісламської політики Середнього Сходу. Підірвавши традиційне для мусульман почуття солідарності «умми», вона мала б той самий ефект, який мала доктрина класової боротьби на Заході. Доктрина С. Кутба загрожувала класичній, санкціонованій релігією мусульман-сунітів традиції підкорятися правителю та державі. Ця ідея правила радикальному фундаменталізму за революційну ідеологію, вплив якої пізніше буде відчутний в організації «Брати-мусульмани». Насер, безперечно, мав причини сумніватися в мирних намірах «Братів-мусульман». У промові 29 серпня 1965 р. він заявив, що його «служба безпеки перешкодила здійсненню планів «Братів-мусульман» вбити його і повалити режим. 27000 людей було заарештовано, сотні було ув’язнено спеціальним судом і 26 було замордовано до смерті. Самого С. Кутба стратили 29 серпня 1966 р. Розслідування всередині армії й поліції розкрило численні осередки братства. Під час суду рух звинуватили в тому, що йому допомагала Саудівська Аравія. Іноземного представника братства Сеїда Рамадана було засуджено заочно за звинуваченням у тому, що він був західним агентом, і вислано до Швейцарії.

Цей удар із боку Насера змусив «Братів-мусульман» піти у підпілля до 1970 р. Отже, братство було усунене від участі у політичних подіях Єгипту, тавроване як ворог народної революції і двічі звинувачене у замаху на харизматичного лідера країни. У той час, як більшість єгиптян вважала Насера своїм визволителем і героєм арабів, фундаменталісти вважали його режим варварським.

Однак принизлива поразка Єгипту у війні з Ізраїлем у 1967 р. підірвала легітимність та ентузіазм Насера. Вона поставила під сумнів ефективність єгипетського уряду в очах багатьох, хто раніше підтримував його політику. Панарабізм не зміг об’єднати арабів в одну державу і не переконав їх прийняти лідерство Єгипту. Замість того, щоб знищити Ізраїль, араби самі були переможені. Західні культура й цінності, здавалося, приречені витіснити єгипетські. Такий розвиток подій багато людей не сприймали і він їх непокоїв. Мільйони єгиптян, які мігрували із сільської місцевості у міста, зіткнулися з важкими перепонами у своєму житті, і запропоновані урядом рішення були не в змозі подолати ці труднощі. «Війна 1967 року поклала початок процесу «витягання краю «килимка для молитов» з-під ніг липневої революції (1952). Успіхом революція завдячує середньому класу, який підтримав її. Після поразки 1967 року середній клас удався до інтроверсії, замкнутості в собі і мовчазного політичного протесту, який став основою релігійних угрупувань противників політики» [27].

Коли А. Садат прийшов до влади у жовтні 1970 р., більшість старших офіцерів вважали його слабкою людиною, якою буде легко керувати. Але це було не так. Він швидко провів чистки серед тих, хто виступав проти нього. У травні 1971 р. А. Садат звільнив членів організації «Брати-мусульмани», які ще знаходилися в таборах, включаючи верховного вождя Хасан аль-Хадайбі. Він хотів використати їх у боротьбі з марксистами. Підтримка організації з боку А. Садата не була просто опортуністською. Він мав дореволюційні зв’язки з «Братами-мусульманами» і цінував свою репутацію набожної ісламської людини. Цей образ він пізніше перетворив на образ «віруючого президента». А. Садат все ще залишався членом трибуналу, який раніше розгромив організацію «Брати-мусульмани», тому лідери знали, що їх свобода дій і навіть особиста свобода могли бути швидко скасовані в разі, якщо вони не догодять йому. «Брати-мусульмани» підтримували А. Садата з моменту його боротьби проти лівих (травнева «коригуюча» революція 1971 р.) до розколу з ним через мирну ініціативу з Ізраїлем у 1977 р. Братство мало власні причини для протистояння марксистам, чий світський характер конфліктував з ісламською орієнтацією. Угруповання було соціально та економічно консервативним. Більшість його членів були вихідцями з інтелігенції, які мали зиск швидше від капіталістичної, ніж від соціалістичної економічної системи. Багато бізнесменів, особливо серед колишніх емігрантів з держав Перської затоки, підтримували це угруповання. На додаток організація «Брати-мусульмани» не була ще легальною організацією.

У квітні 1974 р. відбулася перша головна акція нового покоління ісламських радикалів. Невелика група, яка назвала себе «Ісламською визвольною організацією», безуспішно спробувала вчинити державний переворот, захопивши військово-технічну академію у Геліополісі. Ці фундаменталісти вірили, що вбивство невіруючих правителів приведе до розгортання революційних дій і перемоги шаріату. Вони хотіли заволодіти зброєю під час повстання, яку потім можна було використати для знищення політичного керівництва Єгипту на зібранні, на якому А. Садат мав виголосити промову того вечора. Натомість лідера групи Сарійю і його спільників упіймали та стратили. Серед 92-х затриманих було 16 курсантів і 12 моряків. Згідно з офіційними заявами майже 30 офіцерів і 100 добровольців було виключено з військових сил за нібито прихильне ставлення до запланованого фундаменталістами політичного вбивства [29]. 14 березня 1976 р. А. Садат зробив наступний крок до напівплюралістичної системи, давши дозвіл на формування «платформ» всередині однієї правлячої партії — Арабського соціалістичного об’єднання — як прототипу майбутньої багатопартійної структури. Щоб перемогти лівих і нормалізувати своє власне становище, активісти «Братів-мусульман» підтримали А. Садата під час парламентських виборів 1976 р. У відповідь все ще не легалізованій організації «Брати-мусульмани» дозволили публікувати журнал «аль-Даввах», який утримувався від заклику до революції, особистих нападів на А. Садата чи знеславлення армії. Результатом цих труднощів стали драматичні повстання у січні 1977 р. у відповідь на спроби А. Садата скоротити високий рівень державних субсидій. Ці події призвели до все більшого відчуття національної кризи, що додало фундаменталістам більшої впевненості і через що уряд не мав наміру терпіти їх діяльність. У той час, як клерикальна ієрархія допомагала уряду, підтримуючи його, ця лояльність відчужувала радикальних фундаменталістів від духовенства. Ректор аль-Азхару доктор Абд аль-Хакім Махмуд заявив по радіо Каїру про свою підтримку уряду і закликав усіх мусульман припинити насильство. Він охарактеризував повстання як «найнижче, до чого може опуститись людство» і заявив, що «воно було організовано «ворогом», який причаївся й чекає, щоб знищити усі наші натхнення». На противагу велика стаття у «аль-Даввах» висміювала уряд за те, що він звинувачував у широко поширених заворушеннях комуністів. Натомість у статті було написано, що заворушення були «нормальними симптомами більш глибокої і поширеної хвороби, яка доводить до відчаю різні прошарки нашого суспільства» [цит. за 9].До цього часу в країні існували дві ісламські фундаменталістські течії. «Брати-мусульмани», хоча й діяли ще поза законом, сконцентрували свої зусилля на публікаціях і виборчій політиці. На практиці вони стали реформістським угрупованням. На противагу цьому, у кампусах коледжів і сусідніх общинах були організовані невеличкі секти, які приймали революційну ідеологію С. Кутба і влаштовували час від часу жорстокі напади на християн [26, с. 71].

Більш важливими факторами були події у самому Єгипті. Підбадьорена іранською революцією ,організація «Брати-мусульмани» вбачала в діях А.Садата, спрямованих на мир з Ізраїлем, зраду ісламського обов’язку. Вони визнали непридатними угоди Кемп Дейвіду від 17 вересня 1978 р., розірвали мирну угоду між Єгиптом та Ізраїлем від 26 березня 1979 р. і запустили кампанію проти нормалізації відносин з Ізраїлем у серпні того ж року. Цими спробами вони самі на перший час об’єдналися з лівими. Реакцією А. Садата було публічне застереження «Братам-мусульманам» 10 березня 1979 р., заборона політичної активності в університетах, винесення рішення про те, що автономні мечеті повинні перебувати під контролем держави і відкрите звинувачення Умара аль-Тілімзані (наступника Аль-Худайбі) та його руху у прагненні скинути режим [29, с. 106]. Збройні сили та інші інституції, щоб далі триматися від радикальних опозиціоністів, почали публікувати журнал із релігійним спрямуванням для солдатів під назвою «аль-Муджахід». Роль мечеті в армії посилилася і військові навіть запропонували заплатити за витрати тим солдатам, які брали участь у хаджі [30, с. 79].

Замість того, щоб пропагувати жорстоку революцію, більшість представників фундаменталістського руху скористалися з переваги плюралістичних віянь, забезпечених А. Садатом. Двох незалежних ісламських кандидатів було обрано до парламенту у 1979 р. «Брати-мусульмани» використали ці можливості, об’єднуючися із законними опозиційними партіями, ігноруючи при цьому їх світські орієнтації. У 1984 р. було досягнуто згоди з лідером вафдської партії про те, що ісламське братство «Брати-мусульмани» буде внесене до списку партій в обмін на голоси тих, хто їх підтримує. Ця перевага була особливо важливою, поки А. Садат, щоб обмежити опозицію, вимагав перемоги будь-якої партії. Вафд дозволив «Братам-мусульманам» зберегти дисципліну серед своїх членів, а також зберегти свою власну ідеологію. Особливо лякаючою для єгиптян була перспектива, що фундаменталістський радикалізм міг зруйнувати національну цілісність і принести жорстокий безлад. Адже боротьба радикальних мусульман проти християнської меншості була тоді особливо небезпечною для єдності суспільства. Офіційна позиція фундаменталістів щодо християн полягала в тому, що вони нібито поважають християн і що в ісламській державі будуть добре ставитися до християн. Але такі ввічливі запевнення не могли знищити той факт, що фундаменталістські групи часто знаходилися в центрі діяльності, спрямованої на агітацію проти християн, на обмеження їх свобод. Широкомасштабна боротьба фундаменталістів проти християн розпочалася 17–19 червня 1981 р. з сутички між мусульманами та їхніми сусідами-коптами в бідних околицях Каїру. У цій події «аль-Даввах» взяв сторону екстремістської лінії. Вони заявили, що копти зводять наклеп на іслам і організують вбивства мусульман. У таких напружених умовах того часу такі твердження були небезпечними провокаціями. Коли А. Садату здалося, що «Брати-мусульмани» стали надто зухвалими у своєму критицизмі щодо християн та уряду, а революційні групи — надто сміливими у своїй жорстокості, спрямованій проти режиму, він вирішив, що фундаменталісти повинні бути придушені. У вересні 1981 р., намагаючись повторити те, що зробив Г. Насер у 1954 р., він наказав заарештувати більше 1500 чоловік, майже 90 процентів яких були ісламськими активістами. Демонстрації протесту поза мечетями були розігнані поліцією. Три головні видання «Братів-мусульман» були заборонені, а десять ісламських релігійних спільнот розпалися. Уряд узяв під контроль 40 тисяч приватних мечетей і заявив про те, що тільки окремим проповідникам буде дозволено читати проповіді в них.

Ще більш неспокійними, ніж «Брати-мусульмани», були автономні ісламські групи, які сформувалися в університетах. Фундаменталісти виграли вибори у багатьох студентських органах самоврядування. Тому А. Садат заявив, що він хотів би запропонувати своїм «юним синам, яких обманювали, можливість подумати й повернутися» [30, с. 126].

У 1981 р. президента А. Садата було вбито. Віце-президент Хосні Мубарак заявив: «напад був частиною великої змови, яка мала на меті вбити лідерів країни і встановити ісламський режим». Подібно до невдалого вбивства Г. Насера в 1954 р., вбивство А. Садата у 1981 р. було іншою відправною точкою для курсу на трансформацію фундаменталізму в Єгипті. Тепер замість того, щоб сигналізувати початок революції, як сподівалися екстремісти, вбивство налякало єгиптян і завершило другу хвилю росту фундаменталізму в Єгипті. Однак заміна А. Садата Х. Мубараком внесла нові можливості для більш помірного, реформістського фундаменталізму. Крім того, що

Х. Мубарак придушив заворушення, він установив нову стратегію примирення опозиції, яка і так дещо похитнулася через кризу і боялася повного придушення. Внаслідок чого з’явився політичний контракт, за яким уряд дозволив фундаменталістським критикам функціонувати, іноді навіть радився з ними взамін на їх приборкання. Х. Мубарак швидко зустрівся з лідерами законних опозиційних партій правих і лівих. Х. Мубарак заявив їм: «Перш ніж убити мене, фундаменталісти вб’ють вас» [30, с. 89], наголосивши на загальній зацікавленості в стабільності й обмежуючи ісламський екстремізм. Перші роки Х. Мубарака на посаді президента були відзначені відносним соціальним миром. Угоди Кемп Дейвіду могли засуджуватися при правлінні попередника, але його наступник підтримував їх і пожинав вигоди. «Брати-мусульмани» продовжували виборчу діяльність, але їм не вдалося здобути ні власної легалізації, ані замінити щаріатом всі закони. Радикальні групи функціонували в університетських містечках і деяких громадах, виконуючи часом певні терористичні дії, але не погрожуючи стабільності держави.

Імовірно, що найсильнішим результатом для фундаменталістів було питання шаріату, в якому їх підтримували широкі кола єгиптян. У грудні 1978 р. парламент призначив Комітет для визначення того, як єгипетські існуючі закони можуть бути укладені у співвідношенні до шаріату. Комітет дійшов висновку, що більшість людей уже були ознайомлені з ісламським законом, хоча, що стосується фундаменталістів, було важко розібратися, тому що вони хотіли оголосити шаріат єдиною правничою системою і забезпечити урочисте відкриття ісламської держави. Завдання Комітету було завершене у 1982 р. і парламент визначив, що реформа, яка має узгодити всі закони з ісламом, повинна бути поступовою. Це спровокувало сильні дебати, які ослабли в 1985 р., коли опозиція зробила раптові зміни у своїй основній вимозі. Однак уряд ніколи не відступав. 5 травня 1985 р. парламент зірвав спробу зробити шаріат єдиним винятковим правом. Хоча фундаменталісти програли кампанію щодо запровадження шаріату і зміни прав жінок, проте зростання насилля й опору режиму не відбулося. Таким чином уряд залишався стійким у своєму контролі, терплячи, але не заспокоюючи фундаменталістів. Одночасно він поширив жорстку політику санкцій щодо репресій проти радикальних фундаменталістів, які дотримувалися політики жорстокості відносно християн.

Щоб отримати підтримку духовенства, уряд поставив його в кращі фінансові умови і виплачував гроші тим, хто читав проповіді по п’ятницях. Аль-Азхар сформував свої програми для підготовки місцевого духовенства та вчителів релігії. Міністр наглядав за закладами, які забезпечували правила дотримування релігійної практики: «Як кажуть у мечетях, це зроблено для того, щоб гарантувати чесність та правду заради того, щоб охороняти правду й чесність віри, а також захищати безпеку країни» [30, с. 180].

Вибори у квітні 1987 р. були справді вражаючим видовищем популярності організації «Брати-мусульмани». Уряд мав явні переваги серед народу, гроші, владу, і лідуюча партія виграла 339 місць із перевагою в 70 процентів голосів. Але «Ісламський альянс» (Соціалістичної трудової партії і «Братів-мусульман») виграв 60 місць, набравши 17 відсотків голосів [15].Х. Мубарак зміг домогтися відносної перемоги в ісламській політиці, що мала зберегти мир на батьківщині. Поки була очевидною тенденція до збереження мусульманської практики серед простих людей, більшість їх була за неполітичне повернення до традицій. Кількість радикалів залишалася маленькою, а їх жорстокість стримувала влада, їх ідеології були далеко не ідеальними, щоб здобути масову симпатію у розумінні єгипетського ісламу.

Історія Єгипту навчила лідерів «Братів-мусульман» тому, що їх організація зможе вижити та процвітати тільки тоді, коли прийме реформістську ідеологію. Суперечки з урядом були програшним варіантом. Люди, які провели багато років у жахливих в’язницях, не мали жодного бажання туди повертатися. Молоді революціонери та радикали вбачали у цьому зраду. Але палкі ідеологи, що проповідували нові інтерпретації ісламу, зібрали мало прибічників, а ті, хто вдавалися до насилля, були швидко ув’язнені або страчені. Зростання кількості прибічників ісламу серед народу на той час примирило маси, а не викликало радикального ставлення до ідеї зміни політичної влади.

Хоча радикальні групи здавалися нездатними скинути режим, вони все ж таки завдали йому значних проблем. Вони спробували вбити Г. Насера і таки вбили А. Садата. Водночас величезні проблеми Єгипту, зокрема неминучий пошук альтернатив великою кількістю молодих людей,

Х. Мубарак та іноземні друзі Єгипту не могли прийняти за належне.

Висновки

Розгляд ідеології та поділу між ісламськими силами всередині єгипетського суспільства дозволяє нам краще зрозуміти їх стратегію й завдання, а також набути здатність передбачити їх поведінку. Ситуація з фундаменталістами багато говорить нам не тільки про сучасне єгипетське суспільство та його перспективи: вона окреслює закономірності виникнення фундаменталізму і радикалікалізму.

Отже, вихід ісламських фундаменталістів на авансцену політичного життя, що увінчався набуттям ключових позиці у владних структурах ряду країн Близького і Середнього Сходу або встановленням їх домінуючого ідеологічного впливу на суспільство, рівно як утворенням могутньої опозиції уряду в інших країнах, був зумовлений передусім соціально-економічними причинами. Напружена економічна ситуація дозволила радикальним ісламським угрупованням залучити симпатії представників найбідніших верств населення. Фундаменталістські рухи, основу яких спочатку складали борці за чистоту ісламу, що вимагали повернення до часів праведних халіфів, соціальної рівності й справедливості, взяли на себе функцію виразників інтересів частини суспільних прошарків та національних груп, що виникли як результат колоніально-капіталістичної модернізації традиційного суспільства.

Джерела та література

  1. Арухов 3. Ислам и политический экстремизм на Северном Кавказе // Мусульмане. — 2000.– №1(4). — С. 45–58.
  2. Борисова А.Б. Роль ислама во внутренней и внешней политике Египта (XX век). — М: Междунар. Отношения, 1991. — 259 с.
  3. Гуляев Ф. Нет пророка в своем Отечестве // Профиль.– 1999.– №35. — С. З–12.
  4. Добаев И.П. Политические институты исламского мира: идеология и практика // http://www.ippk.rsu /
  5. Игнатенко А.А. Халифы без халифата. — М.: Политиздат, 1988. — 226 с.
  6. Игнатенко А.А. Эндогенньш радикализм в исламе: Доклад на семинаре в Московском центре Карнеги. — М., 2000. — 22 с.
  7. Мельник В.А. Политология. — Минск, 1996. — 228 с.
  8. Милославская Т.П. Начальный этап деятельности ассоциации «Братьев мусульман» // Религии мира. История. Ежегодник. — М., 1982. — С.90–134.
  9. Мирский Г.И Авторитаризм и демократия: две модели? // Полис. — 1996. — №6. — С. 29–38.
  10. Пиотровский М.Б. Исторические судьбы мусульманского представления о власти // Социально-политические представлення в исламе. — М.,1987. — С. 25-40.
  11. Поляков К.И. Арабский Восток и Россия: проблема исламского фундаментализма. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 160 с.
  12. Поляков К.И. Религиозная оппозиция в Саудовской Аравии // Арабский сборник. — М.,2000. — С. 18–36.
  13. Примаков Е.М. История одного сговора. — М.: Политиздат, 1985. — 216 с.
  14. Ригер А.Б. Ислам объединяет материальный и духовный мир // Мусульмане. — 2000. — №1(4). — С. 14–26.
  15. Рыбаков В.В. Ислам и гражданское общество // Мировая экономика и международные отношения. — 1996. — №8. — С.34–49.
  16. Ас-Саид Р. «Эволюция» исламского фундаментализма // Колодец. — 1998. — №1. — С. 78–86.
  17. Терроризм в России как авантюра и политическая практика: Материалы семинара в Моск. Центре Карнеги: 30.09.1999. — М., 1999. — 163 с.
  18. Умнов А.Ю. Афганский пасьянс // http://www.transcaspian.ru.
  19. Хаммади Х.Ю. О выработке совместного подхода России и Ирака к международным отношениям: Материалы. Пер. с араб. /Дом мудрости. — Багдад, 2000. — 22 с.
  20. Хамидов Д. Исламский терроризм в России: миф и реальность // Мусульмане. — 2000. — №1(4). — С. 31–42.
  21. Чернов Т.В. Динамика политической роли ислама в России и СНГ: закономерности, тенденции, противоречия // Россия–СНГ–Азия: проблемы и перспективы сотрудничества. — М., 1993. — С. 60–75.
  22. Ясин А. Движение «ХАМАС» // Время. — 1998. — 28 августа.
  23. Davis E. Ideology, Social Class and Islamic Radikalism in Modern Egypt // From Nationalism to Revolutionary Islam. — London, 1984. — P. 81–112.
  24. Gordon D.N. A concise Encyclopedia of Islam. — Oxsford, 2002. —244 p.
  25. Hayness J. Religion, Fundamentalism and Ethnicity: A Global Perspective. — Geneva, 1995. — 96 p.
  26. Hopwood D. Egypt: Politics and Society: 1945–1991. — London, 1993. — 169 p.
  27. El-Guindy F. The Killing of Sadat and After: A Current Assesment of Egypt’s Islamic Movement // Middle East Insigth. —1983. — Vol. 2. — N 5. — P. 70–81.
  28. Ibrahim S.E. Anatomy of Egypt’s Militant Groups: Metodologikal Notes and Preliminary Findings // International Journal of Middle East Studies. — 1980. — Vol. 12. — N 4. — P. 48–57.
  29. Islam and Contemporary Society. — London, 1992. — 284 p.
  30. Islam, Nationalism and Radicalism in Egypt and Sudan. — New York, 1983. — 271 p.
  31. US Depatment of States. Patterns of Global Terrorism: 1999. — Washington, 2000. — 27 p.
  32. Qutb S. The Characteristics of the Islamic Concept. — New Delhi, 1984. — 201 p.
  33. Аль-муджатамаа // 1999. — № 1344 (араб. мовою).
  34. Кутб С. Мукаввамат ат-тасаввур аль-ісламій. — Каїр-Бейрут, 1986. — 260 с. (араб. мовою).

© Текст статті запозичений з праці “Соцiально-iсторичнi та полiтичнi джерела виникнення iсламського фундаменталiзму” сайту “Іслам в Україні” // Куліш Ігор, Міністерство закордонних справ України.

Where Am I?

You are currently viewing the archives for Серпень, 2012 at Коментарі.