Що пішло не так. Minaret of Freedom Review

23/07/2012 § Залишити коментар

Бернард Льюїс, Що пішло не так? New York: Oxford University Press, 2002.
VIII + 180 сторінок з індексом. Тверда обкладинка.
© Рецензія на книгу. Імад ад-Дін Ахмад. Частковий переклад.

[Імад ад-Дін Ахмад є президентом Інституту «Мінарет свободи», ісламського аналітичного центру в Бетесда, штат Меріленд. Також він є співредактором «Іслам і Захід: діалог»].

Коли Бернард Льюїс, найбільш шанований з живих сходознавців, вирішує дослідити питання, яке полюбляють ставити всі дослідники історії Ісламу, ми просто зобов’язані вислухати його відповідь. Уважне прочитання цієї книги, проте, створює непросте враження. Книга страждає від великої кількості дрібних помилок, які, будь вони присутні в книзі, написаній мусульманином, відвернули б від неї увагу академічної спільноти. Це сумно, тому що у автора є деякі важливі, навіть глибокі, погляди на предмет того, чому мусульманська цивілізація, яка колись була найбільш розвиненою в світі цивілізацією, наразі перебуває в жалюгідному стані.

Перші три розділи, написані на основі лекцій, які автор прочитав у Відні, найбільше страждають від упереджень західного спостерігача. Цікаво, наприклад, провести паралелі між тим, як він приписує зарозумілість лідерам ісламського світу на вершині слави із зарозумілістю, яку мусульмани (за даними соц. опитувань) приписують лідерам США. Замініть «Європу» на «Ісламський світ» та «рабів» на «нафту та інших» в наступному реченні з 4 сторінки, і ви побачите, що я маю на увазі: «віддалені землі Європи сприймали так само, як віддалені землі Африки — як накриті темрявою варварства та поганства, де нема чому вчитись або імпортувати, окрім рабів та сировини.»

Розглянемо і цей приклад. Автор стверджує, що деякий документ Османської імперії порівняв «методи ведення війни християнами та мусульманами … на користь останніх» та пропонує «раніше немислиме припущення», що «справжні мусульмани мають запозичити військову організацію та спосіб ведення війни у невірних». Важко зрозуміти, як автор міг не помітити те, що Мухаммад запозичив у персів техніку позиційної війни під час оборони Медіни, та вплив цього прецеденту на ісламське право.

Крім того, Льюїс посилається на інші турецькі «інновації», які, навпаки, вже мали прецеденти починаючи від зародження Ісламу. Він згадує, як «невірні» вчили «мусульман». Він забув, як медінці випустили на свободу полонених політеїстів, після того, як ті навчили їх читати. Він згадує використання турками радників-християн, аби «… знайти союзників серед невірних для війни проти інших невірних». Він забув, що за Медінським договором євреї мали боронити мусульман від курайшитів.

Незважаючи на ці проблеми, книга містить ряд ідей, які підуть на користь як ісламським, так і західним державам. Одним з них є ідея автора про «дипломатичне непорозуміння». Він стверджує, що союз між турками та англійцями проти спільного ворога, Іспанії, спирався на те, що наказ султана, що королева має демонструвати «васальну залежність та слухняність» та «демонструвати лояльність та скореність» був невірно перекладений італійською «sincera amicizia» [с. 22]. Не можу не нагадати, як означений артикль у французькому варіанті резолюції ООН № 242 вимагає виведення ізраїльських військ з «окупованих територій», в англомовному варіанті «дипломатичною неточно перекладений» в просто «окуповані території», що дозволяє американським газетним оглядачам стверджують, що Ізраїль не зобов’язаний повернути всі землі, зайняті в 1967 році.

Перші три розділи завершуються спостереженням, що хоча мусульмани продовжували робити деякі практичні відкриття в медицині в сучасні часи (наприклад, інкубатори були винайдені в Єгипті, а щеплення проти віспи в Туреччині [с. 79]), «філософія та соціальне середовище цих відкриттів, ускладнили визнання та поширення цих відкриттів» [с. 81]. Тим не менш, запропоновані автором «культурні бар’єри» в цій частині книги виглядають непереконливо.

Визнавши егалітаризм ісламського суспільства, автор зазначає, що є три винятки: раби, не-мусульмани, і жінки [р. 67]. Хоча автор визнає, що положення рабів в Ісламі було краще, ніж на Заході (раби мали права за ісламським правом і в будь-якому випадку рабство в ісламі було побутовим, а не економічним, та забезпечувало рабам «місце в житті родини і вдома» [с. 84]), тим не менш, рабство в ісламському світі було скасовано лише після того, як воно було скасовано на Заході, але не лише через тиск з боку Заходу[с. 88].

Роль західних держав у справі забезпечення рівних прав немусульман була очевидною, і наштовхнулась на опір з боку не тільки багатьох мусульман, але й деяких не-мусульман з власними інтересами[с. 93]. Автор говорить про систему міллату, так, наче йдеться про «права мусульман» [с. 93], а не систему, що принаймні частково захищає права меншин. Забезпечення рівних прав мало свої злети і падіння. Наприклад, скасування джизья також означало введення військової служби, замість сплати джизья.

Коли турки намагалися заборонити работоргівлю і надати рівність у відношенні немусульман, ваххабіти виступили категорично проти, оскільки це було порушенням шаріату (стр. 92). Турки відступили від ступеня звільнення Хиджаз від реформ (стр. 93).

На відміну від їх тиску для припинення работоргівлі та рівності для немусульман, “Становище жінок мабуть, не фігурує в інтереси західних критиків Османської та інших мусульманських інститутів» [с. 94]. Тим не менш, стверджують, що жінки мають більш високий статус на Заході, ніж в мусульманам світу в 16-19-го століття є вельми спірним питанням. Той факт, що жінки змішаної вільніше з чоловіками на Заході (і слідства, що вони не були завуальовані), як видається, основною мірою (крім мусульманських терпимість багатоженство), в якій автор дає оцінку становища жінок в двох культур. Той факт, що мусульманські жінки були чудові власність дається тільки проходження кивнув. (Твердження, що вакф це “єдина область, в традиційному мусульманському суспільстві, в якому [жінки] підхід рівності з чоловіками” [с. 111] ігнорує роль жінки в сімейних справах, в той же час, що він недооцінює важливість у вакф Мусульманське товариство). Це мусульманські жінки зберегли свої імена після шлюбів навіть не згадувати. Це змішання підлог може мати певні витрати для жінок немислимо.

Автор усвідомлює різницю між модернізацією та вестернізацією, але іноді не помічає очевидне. Знаючи про силу символів, він пише: «носити західний одяг для чоловіків означає модернізацію; а для жінок носіння західного вбрання означає вестернізацію, яка буде вітатись або каратись відповідно» [с. 76]. Ця фраза «вітатись або каратись» завдає шкоди (імовірно ставлення заохочення з боку західників, і примусу з боку традиціоналістів). Чому б не «вітати та знеохочувати» або «дозволяти та забороняти?» Іранський шах карав за носіння хустки (і досі карається турецьким урядом).

У той же час автор здивований розуміння того, що краватка як символ західного імперіалізму в моді для чоловіків. Він вважає що вороже ставлення мусульман до краватки може бути частково пов’язане з «деякою схожістю на розп’яття». Швидше за все, краватка, форма якої більше нагадує петлю на шибениці, аніж розп’яття, була символом підкорення імперській владі країн Заходу, оскільки (щонайменше донедавна), жоден чоловік не міг потрапити на будь-яку посаду до західних установ без неї.

Найсильніша глава книги це «секуляризм і громадянське суспільство». Автор стверджує, що спочатку, Французька революція (треба сказати, французьке Просвітництво) було сприйнято мусульманами не як початок секуляризації, а як початок де-християнизації. Це дуже важливо, оскільки багато мусульман досі помилково вважають західну культуру продуктом християнства, а не секуляризації. Хоча деякі попередив ці ідеї загрожують ісламу, а “вони не надали особливого впливу” [с. 104. Турки і перси адаптований французький термін laique за секуляризацію процесу, в той час як араби придумали оригінальний термін `âlamânî (мирської), який пізніше був misvocalized як` ilmânî (“неправильно для позначення вчення про тих, хто може дозволити зіштовхнути людини науки від божественного одкровення “[с. 105. Визначення секуляризм як саме по собі відсутність державної релігії [р. 108] виходить, щонайменше як важливий елемент свободи віросповідання, а також пропускає темній стороні лаїцизму-насильницьке вилучення релігії з суспільного життя. Твердження, що “основний сенс громадянського [громадянського суспільства] не є релігійною,” це всього лише віддзеркалення зміщення конкретного штаму західної культури відображає французький вплив, що не тільки ідеологічно, а й силою зброї [ р. 112], ввів зміни в мусульманському суспільстві, проти якої Ісламська відродження в частині реакції.

Присутність християнства в Османській імперії полегшило туркам задачу прийняття церковної моделі, відсутньої в Ісламі [с. 108]. З огляду на великі успіхи Заходу, «християнізація» Ісламу залишила підданим Османської імперії вибір між ісламізацією та секуляризацією. (але, за іронією долі, іранська революція стала «християнізацією ісламу в інституціональному сенсі», завдяки ній «Іран отримав функціональний еквівалент понтифікату, колегії кардиналів, лави єпископів, і, зокрема, інквізиції, які досі були ворожі Ісламу» [с. 109].)

Автор зазначає, про зв’язок між толерантністю та поміркованістю та про згадку про них в Корані [с. 113], але далі пише, що іслам відстав від західної «емансипації, прийняття та інтеграції іновірців та невіруючих»[с. 114].

Глава «Час, простір і сучасність» дуже цікава, але повна прикрих помилок. Льюїс намагається пояснити своєрідне відчуття часу на Близькому Сході. Хоча мусульмани швидко привчились користуватись годинниками, вони ніколи не встановлювали годинники в громадських місцях, на відміну від європейської традиції встановлення годинників в центрі міст. На думку Ожье Жизелена де Бусбека, це пов’язане з тим, що мусульмани побоювались, що годинники в громадських місцях можуть принизити «авторитет муадзинів та інших стародавніх обрядів»[с. 118]. На жаль, надійність спостережень Бусбека дещо сумнівна, оскільки він помилково називає час для п’ятьох щоденних молитов, замість молитви Ішра називає ранкову молитву[с. 117]. Існування особливого та інколи безнадійного сприйняття часу на Близькому Сході добре відоме. Твердження Льюїса стосовно простору більш сумнівні. Тут знову цікаві ідеї страждають від наявності прикрих помилок. Наприклад, твердження, що арабська миля дорівнює ста сажням більше схожа на одрук [с. 122]. Може малась на увазі тисяча сажнів? Але те, що Фаджр названа «передсвітанковою» молитвою [с. 122] неприпустимо.

Льюїс ставить дуже цікаве питання, чому мусульмани так відчайдушно опирались поширенню західній класичної музики, якщо вони мають таку багату власну музичну традицію. Його спроба пояснити це через суперечливе уявлення про час звучить правдоподібно, але мені здається, що такі питання, як наявність мікро-тональність в мусульманській музиці є перспективнішим напрямом для дослідження.

У висновках Льюїс відкидає питання «Що Іслам зробив з мусульманами?» Він зазначає, що покладати провину за нинішній стан мусульман на Іслам не вірно, оскільки як наука, так і свобода були краще розвинені в мусульманському світі протягом століть. Доходило навіть до того, що «переслідувані євреї та дисиденти серед християн втікали з християнських країн до мусульманських»[с. 156]. Він цитує неназвані джерела, де поставлене доречніше питання: «що мусульмани зробили з Ісламом?» і називає чотири можливих відповіді [с. 156 і далі]. Одна відповідь пояснює занепад неспроможністю запозичення ідей інших. Друга відповідь пояснює занепад фанатичними спробами зберегти застарілі традиції. Інша відповідь покладає провину на певні релігійні проблеми (наприклад, невідокремлення держави від церкви, та спадок сексизму). Остання відповідь пояснює занепад відмінністю умов між Сходом та Заходом (наприклад, наявністю дорогоцінних металів, виродження, руйнування навколишнього середовища). Дві найбільш популярні відповіді, це віддалення від божественної спадщини ісламу та несприйняття світської демократії [с. 158]. Для Льюїса це дві альтернативні відповіді, але я вважаю, що повернення на іджтихаду та коранічних принципів дасть можливість відновити релігійний плюралізм в світському (в американському, а не французькому) значенні цього слова, конституційну демократію та релігійний республіканізм. Така спроба не буде успішною, проте, якщо не буде врахована критика, запропонована цією книжкою.

Незважаючи на його помилки й упередження, ця книга показує, як ерудований сторонній спостерігач може надати важливу інформацію про занепад культури. Льюїс вірно зазначає, що чи стане Близький Схід глобальним центром цивілізації, залежить виключно від самих мусульман. Мусульмани, які мають бажання знову здобути позиції світових лідерів, обов’язково мають взяти до уваги його аналіз, як з перевагами, і так і виправляючи дрібні помилки.

Імад ад-Дін Ахмад
Інститут «Мінарет Свободи»

Advertisements

Tagged: , , , ,

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

What’s this?

You are currently reading Що пішло не так. Minaret of Freedom Review at Коментарі.

meta

%d блогерам подобається це: