The Atlantic: What Went Wrong?

19/07/2012 § Залишити коментар

Atlantic Monthly | Січень 2002, What Went Wrong? Рецензія на книжку Бернарда Льюїса «Що пішло не так?».

За всіма сучасними стандартами економічного та наукового розвитку, освіченості населення, тощо — колись могутня мусульманська цивілізація знаходиться на останніх місцях. Багато людей на Близькому Сході покладають відповідальність за це на зовнішні сили. Але численні проблеми мусульманського світу може пояснити і елементарна відсутність свободи.

Бернард Льюїс

В ХХ столітті стало зрозуміло, що на Близькому Сході та, насправді, в усіх мусульманських країнах справи йдуть кепсько. В порівнянні з християнським світом — понад тисячолітнім суперником Ісламу — мусульманські країни стали набагато біднішими, слабшими, та менш освіченими. Першість, а з нею і домінування Заходу стали беззаперечними, торкаючись публічного та, що більш болюче, приватного життя мусульман.

Модернізатори Ісламу, реформісти та революціонери, зосередили зусилля на трьох напрямах: військовому, економічному, та політичному. Отримані результати були, м’яко кажучи, невтішними. Прагнення перемог оновленим військом призвело до ряду принизливих поразок. Прагнення процвітання через розвиток привело деякі бідні та корумповані країни до постійної залежності від зовнішньої допомоги, інші — до нездорової залежності від єдиного ресурсу — нафти. І навіть цей ресурс був відкритий і добутий завдяки західним технологіям та на Заході він використовується. І цей ресурс приречений, раніше чи пізніше, бути вичерпаним, або, що більш ймовірно, втратити своє значення, коли міжнародна спільнота втомиться від палива, що забруднює землю, море, та повітря під час використання та перевезення, і через нього глобальна економіка залежить від жменьки примхливих диктаторів. Найгіршими були політичні наслідки: тривала боротьба за свободу залишила по собі жалюгідні диктатури, від традиційних автократій, до диктаторських режимів, сучасним в яких є лише апарат репресій та індоктринації.

Було випробувано багато ліків — створення армій та фабрик, шкіл та парламентів, але жодне з них не дало бажаного результату. Подеколи вони трохи допомагали, а певним, невеликим верствам населення навіть приносили вигоду. Але вони не змогли виправити, чи навіть зупинити збільшення розриву між ісламським світом та Заходом.

Те це було не все. Мусульманам було болісно відчувати себе бідними та слабкими після століть багатства та сили, втратити визнання лідера, коли воно стало вважатись невід’ємним, та перетворитись на послідовників Заходу.Але ХХ століття, особливо друга половина, принесло ще більше приниження з усвідомленням того, що ісламський світ вже навіть не є першим серед послідовників, та дедалі більше відстає від дедалі успішніших вестернизованих націй, зокрема, у Східній Азії. Піднесення Японії було як заохоченням до змін, так і докором. Економічне піднесення інших азійських держав було тільки докором. Горді спадкоємці прадавніх цивілізацій вже звикли наймати західні фірми для виконання роботи, з якою були неспроможні впоратись власні підприємства та інженери. Тепер близькосхідні правителі та підприємці стали запрошувати підрядників та фахівців з Кореї, яка лише нещодавно звільнилась від колоніального панування Японії. Йти вслід за кимось і так погано, а відставати, при цьому, ще гірше. Колись могутня цивілізація, тепер, за всіма сучасними стандартами — економічним розвитком та створенням робочих місць, освіченістю населення, науковими досягненнями, політичною свободою та повагою до прав людини, опинилась на останніх місцях.

«Хто це з нами зробив?» звичне запитання, яке ставить людина, коли справи йдуть кепсько. Це запитання ставили багато людей на Близькому Сході як в минулому, так і зараз. Існує декілька різних відповідей на нього. Зазвичай, набагато простіше та зручніше покладати провину за свої невдачі на когось іншого. Тривалий час винуватцями всього були монголи. Монгольська навала у тринадцятому столітті стала поясненням руйнування як міці держави мусульман, так і занепаду ісламської цивілізації, а також подальший застій та занепад. Але трохи згодом історики, як мусульмани, так і не мусульмани, знайшли два недоліки в цій гіпотезі. Перший недолік полягає в тому, що деякі з найбільших досягнень ісламської культури, зокрема, в Ірані, трапились вже після, а не до монгольської навали. З другим недоліком важче змиритись, та ще важче заперечити. Він полягає в тому, що монголи підкорили імперію, яка вже була смертельно ослаблена; інакше важко зрозуміти, як колись могутня імперії халіфів була розбита ордами кочових вершників зі степів Східної Азії.

Поява націоналізму, також запозиченого в Європі, створив нове розуміння стану справ. Араби могли звалити вину за свої біди на турків, які правили ним протягом багатьох століть. Турки змогли покласти провину за занепад власної цивілізації на тягар арабського спадку, який захопив та знешкодив творчу енергію турецького народу. Перси змогли звинувачувати за втрату давньої величі арабів, турків і монголів.

Панування Великобританії та Франції у більшій частині арабського світу в XIX і XX століттях створило нового цапа-відбивала: західний імперіалізм.
На Близькому Сході існували вагомі підстави для таких звинувачень. Політичне домінування Заходу, та найтриваліше, найглибше і найвитонченіше проникнення західної культури змінили обличчя регіону та життя людей, повернуло їх в новому напрямі, викликало нові сподівання та нові страхи, загрози і очікування, які не мали прецедентів в історії місцевої культури.

Але англо-французьке вторгнення було порівняно нетривалим і завершилось півстоліття тому. Зміни в мусульманському світі на гірше почалися задовго до того, і тривають надалі. Роль цапів-відбував Великобританії та Франції перейшла до Сполучених Штатів. Покладання провини на Сполучені Штати знайшло чималу підтримку, але залишається непереконливим. Панування Великобританії, Франції, та домінування Сполучених Штатів були наслідком, а не причиною проблем близькосхідних держав та суспільств. Деякі спостерігачі, як в середині, так і за межами регіону, вказують на відмінності в постколоніальному розвитку колишніх британських володінь, наприклад, між Аденом на Близькому Сході, та Сингапуром або Гонконгом, або між різними землями, що колись належали Британської імперії в Індії.

Іншим європейським внеском до цієї дискусії був антисемітизм і схильність покладати провину за всі негаразди на «жидів». В традиційному ісламському суспільстві на євреїв були накладені помірні обмеження і лише інколи вони піддавались небезпекам, притаманним меншинам. За багатьма критеріями, до появи і поширення толерантності в XVII та XVIII століттях, євреї знаходились в кращих умовах в мусульманських, а не християнських країнах. За поодинокими винятками негативних стереотипів про євреїв, ісламські суспільства, зазвичай, ставились до них зверхньо і з презирством, а не переслідували з підозрілістю. Тому події 1948 року — нездатність запобігти створенню держави Ізраїль — стали ще більшим шоком. Як зазначили деякі письменники, програти великим західним державам було і так принизливо, а програти зграї нікчемних євреїв було вже взагалі нестерпно. Антисемітизм з образом єврея як підступного, злого монстра став заспокійливим поясненням.

Перші випадки антисемітизму на Близькому Сході стались серед християнських меншин, і, зазвичай, мали походження з Європи. Вони мали обмежений вплив. Наприклад, на суді у справі Дрейфуса у Франції, коли єврей був несправедливо звинувачений і засуджений, мусульмани зазвичай підтримували євреїв, переслідуваних християнами. Але отрута поширювалась, починаючи з 1933 року нацистська Німеччина зробила цілеспрямовані, та, на диво, досить успішні заходи з поширення європейського антисемітизму серед арабів. Війна за Палестину значно полегшила прийняття антисемітської інтерпретації історії, і дала можливість приписувати все зло на Близькому Сході, навіть в усьому світі секретній єврейській змові. Така інтерпретація домінувала в суспільному дискурсі в регіоні, в тому числі з’явилась в сфері освіти, засобах масової інформації, і розваг.

Дехто стверджує, що різниця між Заходом та Сходом виникла не через занепад Сходу, а через стрімке піднесення Заходу, розвиток науки, технологій, промисловості, політичні реформи, які змінили Захід та зробили його заможним та впливовим. Але це питання просто повторює інше питання: чому Америка була відкрита іспанцями, а не мусульманами, які намагались відкрити її раніше за європейців? Чому великий науковий прорив стався в Європі, а не, як можна було б очікувати, у заможніших, розвиненіших, і в багатьох відношеннях освіченіших мусульманських країнах?

Прискіпливіший пошук причин відставання розглядає причини в середині мусульманського суспільства, а не ззовні. Однією з причин називають релігію, точніше, Іслам. Але звинувачувати в чомусь Іслам зазвичай небезпечно, і тому не популярно. Звучить це пояснення також неправдоподібно. Протягом більшої частини Середньовіччя основними осередками розвитку цивілізації та прогресу були не старі культури Сходу, й не молоді культури Заходу, а ісламський світ. Тут були збережені давні наукові досягнення, з’явились нові наукові напрями, була створена нова промисловість, а виробництво і торгівля досягли небачених досі висот. Держави і суспільства досягли такої свободи думки і слова, що євреї та деякі християни тікали з християнських країн до ісламського світу. В порівнянні з сучасними ідеалами та життям у розвинених демократіях, середньовічний ісламський світ пропонував дуже обмежену свободу, але її було набагато більше, ніж було до того, серед сучасників, чи в майбутньому.

Часто заперечують: якщо Іслам є перешкодою для свободи, розвитку науки і техніки, чому ж тоді мусульманські суспільства тримали в них першість, тим більше, що вони були ближче до джерела своєї віри, аніж зараз? Дехто ставив питання інакше: не «що іслам зробив з мусульманами?» , а «що мусульмани зробили з ісламом?» і відповіді покладав провину на окремих проповідників чи угрупування.

Для тих, кого зараз називають ісламістами або фундаменталістами, невдачі та проблеми сучасних ісламських країнах виникли через запозичення чужинські традиції та поняття. Вони віддалились від справжнього ісламу і, отже, втратили свою минулу велич. Модерністи або реформатори дотримуються протилежної думки, вбачаючи причину проблем не у відмові, а й у збереженні старих традицій, і, особливо, в негнучкості і повсюдність ісламського духовенства, які, мовляв, несуть відповідальність за збереження вірувань і традицій, які могли бути творчими та прогресивними тисячу років тому, але не сьогодні. Звичайна тактика модерністів не засуджувати релігію як таку, а тим більше Іслам, а спрямовувати критику на фанатиків і фундаменталістів. Вони покладають відповідальність за придушення колись розвиненої науки та свободи думки і слова в ісламському світі на фанатиків, особливо на фанатиків при владі.

Більш загальний підхід до цього питання полягає в тому, щоб обговорювати конкретні проблеми: місце релігії та її послідовників в державі. Однією з головних причин піднесення Заходу є відокремлення церкви від держави, створення громадянського суспільства, в якому діють світські закони. Іншій підхід вбачає зведення статусу жінок до людей другого сорту в ісламському світі як причину втрати половини творчого потенціалу, та виховання іншої половини малоосвіченими матерями. В наслідок такого виховання, з’являються люди, які, швидше за все, будуть або надто зухвалими, або ж надто покірними, та непридатними для життя у відкритому, вільному суспільстві. Як би хто не ставився до феміністок та секуляристів, їхній успіх чи невдача, буде основним чинником для майбутнього на Близькому Сході.

Деякі рішення, які колись знаходили велику підтримку, були відкинуті. Два домінуючі рухи ХХ століття були соціалізм і націоналізм. Обидва були дискредитовані, перший через провал, другий через неефективність. Свобода, тобто, національна незалежність, сприймалась як талісман, що принесе за собою решту переваг. Переважна більшість мусульман живе в незалежних державах, але це не розв’язало їхні проблеми. Націонал-соціалізм, порочний нащадок обох ідеологій, зберігся в декількох державах, влада в яких тримається на фашистсько-нацистській диктатурі, індоктринації, та єдиній правлячій партії. Окрім виживання, ці режими провалили решту тестів, та не принесли жодну з обіцяних переваг. У всякому разі, їх інфраструктура ще більш застаріла, ніж в інших мусульманських державах, їх збройні сили призначені насамперед для терору і репресій.

Наразі, дві відповіді на питання «що пішло не так?» мають широку підтримку на Близькому Сході, кожна із власним діагнозом та ліками. Одна відповідь пояснює все зло відмовою від священного спадку Ісламу та закликає повернутись до реального, чи уявного, минулого. Це шлях іранської революції і так званих фундаменталістських рухів і режимів у різних мусульманських країнах. Інші засуджують минуле і виступають за побудову світської демократії, найкраще втіленої в Турецькій Республіці, яку проголосив у 1923 році Кемаль Ататюрк.

Для вкрай неефективних диктатур, які правлять великою частиною Близького Сходу, пошук цапів-відбувал має важливе, якщо не життєво необхідне значення — бути поясненням, чому не вдалось подолати бідність, та пояснити потребу в диктатурі. Вони хочуть перевести гнів своїх громадян від себе на зовнішнього ворога.

Але дедалі більше країн на Близькому Сході дивляться на себе більш самокритично. У відповідь на питання: «хто це з нами зробив?» лунають невротичні фантазії та розповіді про теорії змови. А питання: «що ми зробили не так?» веде до іншого запитання: «як нам виправити ситуацію?» В це питання та в різні відповіді на нього покладені найкращі сподівання на майбутнє.

Для західного спостерігача, який був вихований з повагою до свободи, саме її брак: свободи від придушення вільнодумства і виховання, можливості ставити незручні запитання та шукати на них відповіді, економічна свобода від корупційних поборів, свобода жінок від пригнічення чоловіками, свобода людей від державної тиранії і є великою мірою основою всіх проблем в ісламському світі. Але шлях до демократії, як наочно свідчить західний досвід, тривалий і виснажливий, повний пасток і перешкод.

Якщо народи Близького Сходу продовжать йти нинішнім шляхом, терорист-смертник може стати символом всього регіону, і не буде виходу з порочного кола ненависті і злоби, люті і жалості до себе, зубожіння і гноблення, що призведе раніше чи пізніше до чергового чужоземного панування. Можливо, це буде нова Європа, яка повернеться до старого, можливо, це буде нова Росія, яка відновлює свій вплив, а може це буде інша наддержава на Сході. Але якщо мусульманам вдасться знайти примирення зі старими образами, розв’язати проблеми у взаємних відносинах, об’єднати свою творчу енергію, то, цілком можливо, їм вдасться повернути колишню славу центру цивілізації на Близький Схід. Вибір за ними.

Advertisements

Tagged: , , , ,

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

What’s this?

You are currently reading The Atlantic: What Went Wrong? at Коментарі.

meta

%d блогерам подобається це: