Спадок Маркса

11/07/2012 § Залишити коментар

Нижче наведений переклад 10 глави з книжки Томаса Совела.
Thomas Sowell. Marxism. 10. The Legacy of Marx

Спадок Маркса

Карл Маркс мав великий вплив на багатьох людей, організації, галузі знань, та установ. Його інтелектуальний спадок, особливо те, що стосується історії, тепер належить до інтелектуального інструментарію західної людини. Політичні теорії Маркса надихнули як соціал-демократів, так і комуністів. Його підхід до аналізу динаміки економічних і соціальних систем мав вплив на різних мислителів, зокрема, на Торстейн Веблена[7] і Джозефа А. Шумпетера,[8] а реакція проти припущення Маркса про роль ідей проявляється в Макса Вебера.[9] Як сказав видатний філософ: «внесок Маркса, яких би змін він не зазнав, увійшов до сучасної свідомості, вплинув на ідіоми нашої мови та розуміння, та залишив незабутній відбиток в науці».[10]

Деякі ідеї Маркса, особливо щодо економічних і соціальних чинників в історії, насправді зараз стали на стільки невід’ємною частиною нашої спільної інтелектуальної традиції, що навіть ускладнюють інтерпретацію оригінальної марксистської теорії історії. Нормальна схильність протиставляти будь-яку нову теорію нашим усталеним переконанням також містить певні ідеї Маркса. Наприклад, наголос Маркса на економічний чинник в історії, в його своєрідному, соціологічному розумінні «економіки», часто здається надмірним або моністичним поясненням, оскільки ми вже надали йому значну вагу vis-à-vis ідеям, видатним постатям, та інших чинників.

Однак, спадок Маркса не лише інтелектуальний. Його стиль, не зміст, поведінки також належить до цього спадку. Якщо публічно Маркс відстоював ідею створення демократичного уряду робітників, сам він поводив себе наче диктатор, маніпулював іншими, та був нетерпимий до інакомислення. Ті, хто вважає, що Радянський Союз зрадив Маркса, мають на увазі його інтелектуальні теорії, а не стиль поведінки Маркса як людини. Чи зайшов би Маркс так далеко, як Ленін, Сталін чи Пол Пот — є одним з великих нерозв’язних питань історії. Незважаючи на всі слова на підтримку пролетарської демократії, особиста поведінка Маркса вказувала більше на цей напрям. Понад те: навіть в інтелектуальній сфері, тривала традиція марксистів виступати від імені робітників, не лише без їхньої згоди, а навіть і всупереч їхнім поглядам та діям, перетворила марксизм на інструмент домінування еліт задовго до Леніна чи Сталіна.

Хоча марксистська теорія не вимагає засуджувати всіх інакодумців, а в роботах Маркса присутні численні висловлювання поваги до Рікардо,[11] Гегеля,[12] та ін. мислителів, яких зараз вважають консервативними, тим не менш, ставлення Маркса до живих сучасників було сповнене лайкою та презирства. Цей стиль притаманний і сучасній марксистській риториці. Якщо соціал-демократи можуть вважати себе ближчими до марксистської теорії, комуністів слід вважати ближчими до марксистської практики.

Неможливо повністю оцінити спадок Маркса не піддавши його критичному аналізу на внутрішню узгодженість та емпіричну вірність в суворому світлі фактів. Інтерпретації, якою би важливою не була, не достатньо.

Навіть за життя Маркса, марксизм став набувати стільки різних значень, що сам Маркс заявив: «я не марксист». З появою комуністичних країн у двадцятому столітті, розмаїття варіантів марксизму стало ще більше. Ленінізм, троцькізм, маоїзм — лише деякі з основних течій комунізму, які вважають себе прямими нащадками Маркса. Крім того, були соціал-демократи, які вважали себе щирішими марксистами аніж комуністи, зокрема німецькі соціал-демократи в епоху Карла Каутського, який поставив під сумнів належність Леніна до марксизму. Інші соціалісти також включили доктрини Маркса, часто переглянуті в світлі сучасних умов, до своїх програм та цілей діяльності.

Замість безплідної спроби охопити всі школи та напрями сучасного марксизму, подальше обговорення буде обмежене (1) марксизмом Маркса і Енгельса, (2) комунізмом ХХ століття, який вважає Леніна основним спадкоємцем та подовжувачем традицій марксизму.

Марксизм Маркса

Експлуатація

Марксистське поняття «експлуатації» є центральною та довготривалою ідеєю марксизму. На думку Едмунда Вілсона:

… прочитавши Das Kapital, звичайні роботи з економіки ніколи вже не сприйматимуться як раніше: ми завжди зможемо бачити крізь їхні твердження та цифри реалії жорстоких людських відносин, приховати які вони намагаються.[13]

Маркс і Енгельс також вважали «додаткову вартість», прояв експлуатації, одним з основних концептуальних досягнень марксизму.[14] Тим не менш, таке важливе поняття марксистської теоретичної бази було швидше вигадане а не явно визначене, ані емпірично, ані аналітично. Додаткова вартість була визначена в першому томі Капіталу як «приріст або надлишок в порівнянні з вихідною вартістю» інвестицій у виробництво.[15] На основі цього визначення, Маркс швидко приходить до висновку, що праця і є тим чинником, що відповідає за приріст вартості або обсягу виробництва. Це припущення глибоко вкорінене в класичну економічну теорію, та неявно зустрічається в першому реченні книжки Адама Сміта Багатство народів.[16] Однак, це було припущення, і воно було повністю спростовано новими концепціями і аналізом неокласичної школи економіки, які з’явились протягом десятиліть підготовки Капіталу до публікації.

Як теоретична система, марксистська економіка починає процес виробництва з середини: коли вже якось були створені підприємства, накопичений капітал, призначене управління, і для початку виробництва треба лише додати працівників. З цього моменту обсяг виробництва є функцією витраченої праці, а решта чинників якимось чином зібрані, узгоджені, та спрямовані на досягнення певної економічної цілі. Аналогічно традиційній класичній економіці, обсяг отриманого продукту на одиницю праці, називається продуктивністю праці. Але припущення не можуть замінити логіку. Коли існує декілька вхідних чинників, ставити обсяг всього виробництва від єдиного чинника неможливо. Взагалі кажучи, від того, що один показник буде поставлений в чисельник, а інший — в знаменник, між ними не з’явиться причинно-наслідковий зв’язок (навіть якщо він й існує), тим більше, це не означає встановлення виняткового причинно-наслідкового зв’язку. Тим не менш, такий підхід успішно використаний в багатьох випадках[17] для видання бажаного за дійсне, особливо, якщо він дозволяє перетворити правдоподібний зв’язок на математичну формулу, з якої випливає точність та визначеність.

Якою уразливою не була б теорія експлуатації, її критика з боку маржиналістів була не коректною, оскільки вся увага була зосереджена на внесках кожного з чинників виробництва, а не на людях. Земля може бути продуктивною, а її власники — не продуктивними. На думку Джона Стюарта Мілля, через артефакти інституту приватної власності, землевласники можуть багатішати навіть уві сні. Маркс зробив фактично таке саме твердження, тільки по відношенню до капіталістів. Проблема полягала не в тому, що капітал необхідний для економічного поступу — марксистська революція не мала на меті знищення капіталу, натомість, вона прагнула позбутись приватної власності на капітал. Важливість капіталу була неявно визнана Марксом, коли він проголосив суспільну власність на капітал основною рисою нового суспільства.

Порівнювати внесок капіталу до економіки з внеском власника цього капіталу недоречно, якщо стоїть питання доцільності існування приватної власності на капітал. Якими виправданими не були б прибутки та збитки капіталістів при капіталізмі, вони навряд чи мають значення, якщо питання полягає в тому, чи слід замінити всю систему на якусь нову систему. Король може відігравати важливу роль при монархії, але це не має значення, коли ми обговорюємо відносні переваги монархічного ладу над республіким.

Маркс стверджував, що капітал насправді є внеском не капіталістів, а праці в минулому. Капітал є колективним продуктом[18], навіть якщо він належить одній особі при капіталізмі. За Марксом, не існує «жодного атома його вартості, яка не зобов’язана своїм існуванням несплаченій праці».[19] Коли капіталіст віддає частину капіталу працівнику в обмін на його робочу силу, він «вдається до старого виверта кожного завойовника, коли той платить за товар підкореним народам вкраденими у них грошима».[20] Іншими словами, «робітник сам створює фонд, з якого капіталіст йому платить».[21]

Аналіз Маркса зосереджений не на безособових внесках чинників виробництва, а на внесках людей та класів. Але навіть в цьому розумінні, йому не вдалось ані аналітично, ані емпірично довести, що нинішній капітал є лише продуктом праці в минулому. Все, що він зробив, це відсунув у минуле основне питання про джерело капіталу. Такий шлях веде до нескінченного регресу, а не до емпіричних спостережень чи доказів. Так само і питання про походження капіталу не є суто історичним. Воно є аналітичним, і стосується поточних джерел капіталу.

Якщо обсяг виробленого продукту розглядається як функція від вхідних чинників, а вхідні чинники постачають різні класи людей, нема підстав стверджувати, що додана вартість створена працею. З огляду на факти, ситуація ще гірша. Якщо продуктивність праці є визначальним, або навіть винятковим чинником створення доданої вартості, то країни, де люди працюють більше і довше, будуть заможнішими. Та насправді ситуація майже протилежна — країни, де більше підприємливості і витрачається менше праці на виробництві, зазвичай мають вищу якість життя та коротший робочий час.

Проблема навіть не в обсягах самого капіталу. Переведення великих обсягів фізичного капіталу до країн третього світу через іноземну допомогу та націоналізацію, служать лише початком його занепаду. З іншого боку, без сумніву разюче піднесення німецької та японської економіки після Другої світової війни показали, що фізичний капітал є лише продуктом розумового капіталу: організаційних та наукових знань, дисципліни, досвіду та навички взаємної співпраці. Незважаючи на припущення Енгельса (і пізніше, Леніна), що для керівництва підприємством необхідні лише елементарні навички,[22] країни, де це вміння зустрічається рідко, майже всі зубожіють, навіть попри багатство природними ресурсами; а країни, де людей з цими навичками багато — зазвичай заможні, навіть за відсутності природних ресурсів, наприклад, як в Японії. Крім того, расові та етнічні групи, серед яких ці навички поширені, і які в різний час в історії через жорстокі переслідування були вимушені жити в глибоких злиднях, потім швидко ставали заможними, щойно їм вдавалось позбутись утисків. Як приклад, можна згадати євреїв в Європі та китайську меншину розкидану по південно-східній Азії.[23]

Незважаючи на складні та заплутані висновки стосовно наслідків «доданої вартості», вихідне твердження, на основі якого зроблені всі висновки, є лише простим спостереженням, що всі товари «насправді» вироблені тими, хто виконує фізичну працю за визначеними кимось іншим процедурами. Рання історія Радянського Союзу засвідчила чи не найдраматичніше емпіричне спростування тези Маркса, що керівництво підприємством є чимось очевидним, і воно відбувається якось само собою. Коли в революційному розпалі егалітаризму, економічні стимули були різко скорочені або взагалі скасовані, економіка Радянського Союзу майже зупинилась. Поширення голоду та зупинка половини життєво необхідних підприємств примусили Леніна відступити і розпочати «нову економічну політику», яка повернула елементи ненависного капіталізму. Націоналізація всієї промисловості при Сталіні і його наступниках не повернули егалітаризм. Зовсім навпаки. Керівництво підприємств отримувало незрівнянно більші винагороди, в тому числі, доступ до спеціальних магазинів, куди проста радянська людина потрапити не могла. Крім того, серед керівництва радянської промисловості були непропорційно представлені нащадки управлінського класу радянських і царських часів.[24]

Багато спостерігачів вбачали в цьому зраду ідеалів марксизму, не розуміючи, що заради виживання люди були вимушені якось виправляти помилкові припущення, що лежали в основі новоствореної системи. Некритичне сприйняття теорії може породити лише лицемірство. Зрада може і реальна, але, в марксистській термінології, «не випадкова». Аналогічний процес відбувається в Китаї, на який багато західних марксистів поклали свої сподівання після остаточного розчарування в Радянському Союзі. Марксисти тлумачать тамтешні події також як зраду Ден Сяопіном ідей Мао, а не реакцію на болючий досвід застосування хибних економічних постулатів, що лежать в основі марксизму.

Управлінські здібності та підприємницьке новаторство не є єдиними формами людського капіталу. Кваліфікація і досвід робітників також належать до основних складових національного капіталу. Через незримість цього капіталу важко визначити частину всього капіталу, яка належить робітникам. Тим не менш, наявність і значення людського капіталу робітників має різні прояви. Країни, де працівники не мають кваліфікації та досвіду, можуть мати масове безробіття чи неповну зайнятість, і, при цьому, бути не в змозі заповнити новостворені робочі місця в нових галузях промисловості. Промисловість в таких країнах буде вимушена навіть витрачати гроші на транспортування робітників та компенсувати їм витрати за переїзд. Людський капітал не обмежений фаховими здібностями. Більшості фахових знань можна навчитися за лічені місяці, максимум років, але відсталість промисловості може тривати багато років і століть поспіль. Куди важче навчити навичкам культури, як в роботі, так і в житті: пунктуальності, наполегливості, уважності до деталей, співпраці між колегами та керівниками. Можуть існувати великі відмінності в опануванні цими звичками не лише серед різних країн, але й серед різних груп в середині однієї країни.[25] Різниця в доходах досвідчених та недосвідчених робітників може перевищувати різницю в доходах між різними расовими групами в тій же країні,[26], хоча остання привертає більше уваги серед ідеологів.

Якщо взяти все це до уваги, то використання Марксом терміну «капіталізм» схоже на переворот в семантиці. Маркс мав на увазі систему, створену в інтересах невеликого класу людей з унікальною монополією на капітал. Але визначені таким чином капіталісти отримують лише невелику частину доходу, отриманого робітниками; однак, ніхто не збирається називати цю систему «робітнизмом», хоча щонайменше, три чверті доходів йдуть робітникам. Однак, ще більша помилка полягає в тому, що поняття капіталу обмежене тільки матеріальним устаткуванням, і не включає людський капітал, який набагато важливіший та розпорошений. Тому велика частка національного доходу, яка припадає на «робітників», насправді є дивідендом на людський капітал робітників.

Як наслідок, в марксистській економічній системі не було явних тверджень про неважливість та незначущість чинників управління підприємством та інших не-трудових чинників на виробництво. Однак, таке твердження було зроблено неявно, і мало дуже важливі наслідки на практиці. Капіталізм означає приватну власність на капітал, і саме капіталіст, інвестор, вважається зайвим і перешкодою виробництву. Капітал намагався довести, що капіталісти часто отримували багатство через шахрайство та насильство, а не через особистий внесок у розвиток економіки.[27] Перелік жахливих прикладів, звичайно ж, не доводить загальне твердження. Але що важливіше, навіть якщо весь капітал, як стверджується, був непродуктивним раніше, з цього не випливає відповідь на питання майбутньої політики, та власності на капітал — приватної, суспільної.

Яким б не було минуле, питання політики в поточний момент полягає в тому, які результати можна очікувати в майбутньому від поточних заохочень і обмежень в порівнянні з іншими альтернативами. Соціалісти вже давно дійшли згоди, що колективізоване «в суспільних інтересах» виробництво працюватиме для людей ефективніше за приватні виробництва для отримання особистої вигоди.Але марксистський напрям в соціалістичному русі не може робити подібні припущення так просто, оскільки марксизм наголошує на тому, що часто, особисті наміри не є вирішальним фактором.[28] Капітал нагадує нам, що дорога в пекло вимощена благими намірами,[29], що все, що було зроблено невірно, «було зроблено невірно через найкращі з причин»,[30] а Енгельс зазначав, що «бажання одних суперечать бажанням інших, а в результаті виходить те, чого ніхто не бажав».[31] Коротше кажучи, марксистський аналіз оснований на розгляді системних взаємодій, а не на особистих намірах, тому той факт, що соціалісти можуть мати шляхетні наміри, не дає ані аналітичних, ані емпіричних підстав очікувати кращих результатів при соціалізмі.

Спираючись на результати системного аналізу, Маркс був одним з небагатьох соціалістів, які розуміли, що спричинена «жадібністю» конкуренція серед підприємців і є саме тим, що тисне на ціни вниз, оскільки капіталісти весь час шукають способи виробництва дешевші за конкурентів.[32] Взаємна конкуренція гарантує, що капіталісти не можуть так просто закласти вищий прибуток у витрати на виробництво. Тому, разом з тим, як собівартість знижувалась, знижувались і ціни, на користь споживачів. Але Маркс ніколи не аналізував питання, чи стануть при соціалізмі керівники підприємств та держплановці так само затято боротись проти марнотратства та впроваджувати інновації, якщо прибутки від цього їм не дістануться.

Маркс розумів, що капіталісти впроваджували інновації в сподіванні тимчасово отримувати вищі прибутки, поки конкуренти не запозичать цей досвід, а споживачі отримають свій зиск від зменшення собівартості у вигляді нижчих цін. Однак, без цієї швидкоплинної винагороди у вигляді вищих прибутків, чи стануть в умовах соціалізму керівники підприємств йти на ризики провалу, які неможливо відокремити від інновацій? Історія доводить, що в Радянському Союзі керівники підприємств намагались уникати ризиків впровадження інновацій. Навіть політичні лідери публічно скаржились на тяжіння керівників підприємств до «безпечних», добре усталених процесів,[33] і, словами Брежнєва, «боялись інновацій, як чорт ладана».[34]

Маркс зазначив, що перші інноватори часто зазнають фінансового краху, а започатковані ними зміни стають прибутковими тільки після вдосконалення наступниками.[35] Можливо, цим він мав намір висвітлити несправедливість розподілу прибутків та збитків при капіталізмі, та мимоволі він показав і те, на які шалені ризики ладні йти інноватори в надії на вищі прибутки. Усуспільнена економіка, де в ім’я справедливості обмежені прибутки, може створити ще більшу несправедливість по відношенню до споживачів через уповільнення інновацій.

Ціни та кризи

Неокласична революція в економіці завдала смертельного удару по спробах зобразити вартість продукту як суму вартості чинників виробництва. Навпаки, лише цінність продукту для споживача робить економічно доцільними відповідні видатки на виробництво. Підприємства можуть виготовляти певний продукт, або взагалі залишатись в цьому бізнесі рівно стільки, на скільки суб’єктивні оцінки продукту споживачами покривають об’єктивні видатки на його виробництво. Ніколи не існувало «даного» набору підприємств та капіталу, до яких просто залишилось докласти працю. Оцінювання споживчого попиту та пов’язаних з неточністю оцінювання ризиків належить до найважливіших задач, які слід виконувати, і отримувати за це винагороду.

Маркс визнав багато з цього в понятті «соціально необхідної праці». Не зважаючи на витрати (грошей та праці) на виробництво деякого товару, його вартість обмежена «соціально необхідним» значенням, потрібним для задоволення попиту при найнижчій технологічно можливій ціні. Простіше кажучи, ціна обмежена споживачем, а не витратами на виробництво.

Маркс визнав ці реалії неявно, або в окремих випадках вимушено, натомість, формальний аналіз вартості товарів був побудований на основі дослідження діючих підприємств, тобто тих підприємств, яким вдалось правильно оцінити споживчий попит. Однак, звуження аналізу лише до тих підприємств, які витримали конкурентну боротьбу, означає спотворити процес їхнього виникнення. Розпочавши аналіз з середини, з тих підприємств, що працюють та створюють робочі місця, Маркс повністю оминув увагою підприємства, що збанкрутували (більшість підприємств у віддаленій перспективі банкрутують), а з ними і те, що ризики нерозривно поєднані з оцінками споживчого попиту. Тому може здатись, що підприємства отримують попит просто найнявши робітників на виробництво товару. Фірми, що збанкрутували, також наймали на роботу робітників, але їхнє банкрутство свідчить, що наявність робітників не гарантує прибутків.

Незважаючи на те, що Маркс звертав увагу на роль незнання, а отже, і ризиків в роботі економіки з будь-яким поділом праці, він повністю проігнорував важливість знання та ризику в поясненні явищ капіталістичної економіки. Наприклад, фінансові спекуляції були зображені як сумнівні азартні ігри,[36] важлива функція передачі ризиків тим, хто або бажає, або краще здатен їх нести, опинилась по-за увагою. Наприклад, завдяки спекулянтам, фермер може вирощувати борошно заздалегідь знаючи ціну на врожай, а товарні спекулянти візьмуть на себе відповідні ризики, і разом вони робитимуть те, що знають краще.

Хоча Маркс пішов ще далі за класичних економістів до нього, показавши вирішальну роль знання і незнання в економіці, він не включив вартість знання і ризиків до вартості виробництва, яка визначає собівартість та додану вартість. Понад те, Маркс, здавалось, вважав, що комуністичне суспільство майбутнього якось дуже просто зможе подолати ризики виробництва, спричинені невизначеністю споживчого попиту. Централізоване планування може дозволити виробникам бути поінформованими про діяльність інших виробників, але динамічна економіка створить для центральних планувальників ту саму проблему оцінки їхнього попиту. Навіть більше, і Маркс, і Енгельс, навіть не звертають уваги на те, що апарат централізованого планування стане спокусою для влади підпорядкувати всю економіку власним цілям, зокрема, мілітаризувати її, а не дозволити служити споживачам.

Те, що Маркс знав, чи згадував в окремих випадках, слід відрізняти від того, на чому він побудував свій системний аналіз. Можна знайти велику кількість випадкових цитат з численних текстів Маркса, які покажуть, що він знав про важливість навичок, ризиків, тощо, але це не матиме значення для марксистського аналізу як системи. Довільні припущення Маркса, такі як особлива продуктивність праці, лягли в основу економічного аналізу, а деякі відомі йому речі стали «закритими» для аналізу. Маркс зазначив з іншого приводу: «назва система відрізняється від інших тим, що вона вводить в оману не лише покупця, а, часто, і продавця».[37] Марксистська система звела нанівець знання Маркса про людський капітал та ризики в економіці.

Марксова теорія цін та розміщення ресурсів змішалась з теорією загальних економічних процесів взагалі, та «криз» зокрема. Крім того, теорія цін Маркса змішалась не лише з іншими питаннями економіки, а й з політичною філософією. Якщо марксистська теорія експлуатації делегітимізує прибутки і капіталізм з моральної точки зору, теорія економічних криз Маркса мала показати нежиттєздатність капіталізму, і чому соціалістична економіка буде ефективнішою та стабільнішою. Як добре марксистські теорії виконували покладені на них завдання, вже інше питання.

Як було показано в 6 розділі, «поглиблення криз» в інтерпретації послідовників, у Маркса і Енгельса було розширенням криз. Тобто, притаманні капіталізму кризи мали охоплювати національну та міжнародну економіку щоразу ширше. Однак, цей процес внутрішньо обмежений, і, відповідно, має обмежений революційний потенціал. Залишається мало місця для криз відколи капіталізм охоплює 90 відсотків національної економіки. Крім того, накопичений досвід від економічних рецесій та депресій може спонукати громадськість та підприємства до пошуку нових способів мінімізації їхніх наслідків. Ключовим питанням, однак, є причини виникнення економічних криз, і чому соціалістична економіка зможе їх уникнути.

Незбалансованість виробництва в різних секторах економіки, яку Маркс вважав неминучою при капіталізмі, насправді не можна уникнути за будь-якої системи економіки, де спекуляція та поділ праці відділяють покупця від виробника. Капіталістична економіка схильна передавати інформацію про ці неминучі дисбаланси, швидко і точно, через зміни цін. Але ціни не створюють того, що вони передають. Ціни є лише засобом передачі інформації.

З іншого боку, планова економіка краще пристосована для приховання, а не розв’язання проблем. В контрольованій ситуації, завжди можна знайти, чим зайняти незайняті руки. В найгіршому випадку, можна наказати половині солдат рити окопи, а другій половині — їх закопувати. Існує принципова відмінність між роботою, продукт якої цінніший для споживача, аніж витрати на неї, та роботою, яка варта більше за цінність отриманого продукту. Другий випадок не може тривати при капіталізмі, де марнотратство означає зменшення прибутку (або зростання збитків) та зростання безробіття. Навіть якщо вдасться цей факт втаємничити завдяки прихованим субсидіям, доступним при «плануванні», це ані трохи не змінить реальність — неможливість неперервно ефективно розміщати ресурси в економіці, де смаки і обсяг виробництва весь час змінюються та з’являються інновації. Економічні системи, де координація відбувається через ціни, передають реальність так само ефективно, як іншу економічну інформацію, що дозволяє підвищувати ефективність праці та зростання рівня життя.[38] Насправді, безробітні в таких економіках можуть жити краще зайнятих робітників у «планових» економіках з повною зайнятістю.

За іронією долі, одним з найбільших поштовхів для поширення марксизму стала Велика Депресія 1930-тих, яка на Заході вважалась величезним крахом капіталізму, а багато інтелектуалів вважали її свідченням вірності ідей Маркса. Однак, економічна криза була подовжена та поглиблена згубною діяльністю уряду, включно з хибною грошовою політикою[39] та порушенням міжнародної торгівлі.[40] Сам Маркс згадував «безглузді втручання влади в економіку», яку можуть «посилити кризу».[41] Хоча глибина та тривалість Великої Депресії могла свідчити про складність централізованого управління економікою, як капіталістичною, так і соціалістичною, більшість впливових діячів вважали її або як загальну кризу капіталізму, або як змову капіталістів заради отримання зиску від страждань інших. Однак, прибутки підприємств падали швидше за заробітні плати і зайнятість, і американські корпорації в цілому два роки поспіль працювали зі збитками. Та саме в ці часи, коли життя багатьох людей похитнулось від безнадійного безробіття та масових банкрутств, стали процвітати полювання на відьом та різноманітні «ізми», такі як нацизм в Німеччині і комунізм в інших країнах.

«Зубожіння пролетаріату»

Аналіз Маркса ролі пролетаріату пропонує якнайкращу ілюстрацію впливу на історію зовні незначних інтелектуальних недоліків. Як зазначав сам Маркс, клас не можна визначити лише на основі об’єктивних критеріїв, слід також брати до уваги суб’єктивну згуртованість та спільність цілей. Понад те, революційний пролетаріат має сприймати за власні і прагнути тих речей, які називають причинами революції. Езотеричне поняття частки зарплат, яке запровадили Рікардо і Маркс, вважали не дуже важливим навіть економісти, і ще менше — робітники, воно не може викликати таку хвилю емоцій, яка б вивела пролетаріат на барикади.

Ці ідеї не є «надто високими» для розуміння масами. Навпаки. Вони визначені довільно, і не є твердженнями, зробленими на основі ґрунтовного емпіричного чи аналітичного аналізу. Частка праці в національному доході не зменшується при капіталізмі, і не було ніяких реальних підстав очікувати, що це станеться, особливо якщо зростання частки капіталу в продукті також включає і людський капітал робітників. Крім того, в деяких західних країнах робітникам належить значний обсяг фізичного капіталу — інвестиції пенсійних фондів. За оцінками, робітникам в Сполучених Штатах, наприклад, належить більша частка засобів виробництва, аніж робітникам в комуністичній Югославії.[42]

Суб’єктивний аспект «зубожіння пролетаріату» обертається навколо поняття «відчуження» — по суті, перешкоді для розвитку людини. Але сама ця концепція припускає, що сторонні спостерігачі можуть вказувати мільйонам людей як слід «насправді» розвиватись, що відчувати, і що робити. Такий підхід відкриває шлях до встановлення тоталітаризму. Дійсно, припущення про те, що хтось може вказувати іншим що робити, лягло в основу інтелектуального та морального захисту тоталітаризму. Доброзичливі і освічені люди виправдовують брехню, репресії, рабську працю та масові вбивства, якщо вони зроблені заради «справжніх» інтересу робітничого класу, його розвитку, в напрямі, який визначений іншими. Це явище не обмежене XX століттям. Маркс і Енгельс починали свою кар’єру в 1840 з припущення, що прагнення простих людей лише віддзеркалюють їхній помилковий світогляд, «відчуження». Наприклад, свобода, яку прагнула проста людина, Маркс та Енгельс вважали «вдосконаленням рабства та нелюдяності». Через сто років стало беззаперечно зрозуміло, що саме ідеї Маркса і Енгельса довели до досконалості рабство і нелюдяність — від ГУЛАГу, до таборів смерті в Камбоджі.

Вплив нечіткого і мінливого поняття «відчуження» сягає і сьогоднішніх днів. Широке коло західних інтелектуалів поширюють ідею загальної зневіри серед молоді або окремих соціальних груп — ідею, що суперечить незліченним опитуванням цих людей.[43] Крім того, там, де люди можуть «голосувати ногами», вони майже завжди втікають до капіталістичних країн, де, на думку інтелектуалів, на них чекає «відчуження». Проблема не лише в матеріальних благах: як ще можна пояснити відчайдушний ризик власним життям та життям дітей при подоланні Берлінського муру чи подорожі в жалюгідних човниках через відкрите море у Південно-східній Азії.

Марксистське поняття відчуження робітника при капіталізмі також включає в себе і «відчуження» від інтелектуальних і наукових аспектів організації виробництва. В деяких з найсміливіших прогнозах, Маркс і Енгельс припускають, що стане можливим позбутись спеціалізації праці. Це означало б величезне дублювання в людському капіталі за величезну ціну, та призвело б до втрати основного здобутку сучасної цивілізації над примітивним суспільством.[44] Маркс і Енгельс жодного разу не ставлять питання про баланс між ефективністю та самовираженням. Якщо «залучення» робітників та зменшення собівартості виробництва взаємопов’язані, то вони приречені поширитись в системі з шаленим пошуком прибутків.

Якщо «залучення» робітників може бути як ефективним, так і ні, тоді може існувати деякий баланс між економічними та не-економічними перевагами. Ті робітники, які прагнуть отримати більшу роль в ухваленні рішень, можуть переконати капіталістів, не словами, а грошима. В міру того, як такі робітники готові платити за участь в ухваленні рішень, капіталісти мають стимул їх залучати. І навпаки, ті працівники, які прагнуть підвищення рівня життя, можуть погодитись платити за це автономністю та участю в ухваленні рішень. Поняття «відчуження» припускає, що робітники зобов’язані йти на компроміс, який вважають за необхідний сторонні люди. Але те, що вважають за необхідне сторонні спостерігачі, не обов’язково оптимальне для залучених в компроміс сторін.

Філософія та історія

В діалектичному тлумаченні Маркса, історичні події розвиваються наперед визначеним шляхом, і не підлягають впливу. Незалежно від намірів, такими були і наслідки, і привабливі сторони такого тлумачення. Навіть за життя, Маркс і Енгельс спостерігали серед своїх послідовників схильність звертатись до марксистської діалектики, як замінника емпіричних досліджень, а не концептуальну підтримку для емпіричного аналізу.[45]

Марксистський підхід до історії схожий до метаморфоз в біологічному світі, що робить можливим вважати само собою зрозумілими соціальні вигоди будь-якої економічної, політичної або соціальної системи, та перейматись лише її поліпшенням. Але на відміну від метаморфоз в біології, суспільства можуть жахливо деградувати, протягом покоління, століття, або взагалі назавжди після ядерної війни. Наприклад, можна згадати Темні часи після розпаду Римської імперії.

Можливість деградації суспільства важлива не лише з філософської точки зору, вона має дуже великі практичні наслідки. Минула тисяча років від падіння Римської імперії, поки пересічний рівень життя в Європі піднявся до колишнього рівня.[46] Якщо не звертати уваги на загрозу деградації суспільства, то можна помилково повірити в те, що «нічого не може бути гірше» за критиковане суспільство. Схоже, що на подібних ідеях ґрунтувалось прагнення комуністів повалити Веймарську республіку, що відкрило шлях приходу нацистів до влади. Вже в нацистських концтаборах вони дізнались, на скільки гірше може все бути. Інші, хто брав участь в поваленні царату, дізнались про можливості жорстокості вже в руках Сталінського НКВС. Помилкова аналогія між суспільними та біологічними перетвореннями була більше за теоретичну неточність.

Революційне завзяття заради «прогресу» може означати ігнорування обмежень, які накладають обставини та сама людина. Маркс та Енгельс неодноразово піддавали критиці сучасників, «утопічних» соціалістів, за ігнорування історичних обставин та існуючих умов. Це не були просто окремі твердження. Обмеження, накладені існуючими обставинами, були невід’ємною складовою марксистської теорії історії. Однак, марксизм також передбачав такий розвиток технологій та суспільства, що ці обмеження поступово зникнуть, а людство вступить в епоху марксистської «свободи».[47] Таким чином, як реалістично не сприймав марксизм обмеження та компроміси капіталістичного і до-капіталістичного минулого, в комуністичному майбутньому, він відкривав можливості побудови суспільства без внутрішніх обмежень.

Те, що Маркс і Енгельс відмовились заздалегідь окреслити таке суспільство, фактично дало карт-бланш послідовникам. Жахливий голод і злидні, які вразили мільйони людей в післяреволюційній Росії, Китаї, та інших країнах, є наслідком такого самовпевненого оптимізму марксистів. Оскільки марксисти визнавали тільки позитивну свободу, а не негативну, це створило передумови для проведення жахливих експериментів над людьми, придушення їхньої негативної «свободи від» заради свободи досягнути різні соціальні та економічні переваги. Але розуміння такої ненависної буржуазної «свободи від» виникло в результаті складної еволюції та усвідомлення потреби захистити людей від «мудреців» та «рятівників».

На основі марксистської діалектики з’явилась ідея історичної виправданості. Вона також не була простими словами чи абстрактною філософією. Незалежно від намірів Маркса, реальним наслідком ідеї історичної виправданості стало зняття обмежень на порушення будь-яких моральних принципів, гідності та людяності. Архіпелаг ГУЛАГ Солженіцина докладно описує практичні наслідки цієї філософської абстракції. Виправдання Марксом тероризму Паризької Комуни послужило прообразом виправдання кровопролиття Сталіном в Росії, Пол-Потом в Камбоджі, та рештою комуністичних деспотів. Надзвичайні умови, в яких існувала Комуна, були багаторазово використані послідовниками Маркса для виправдання своїх злочинів як в розпал революції, так і по її завершенню.

Матеріалістичне уявлення Маркса про похідний характер ідей мало ряд важливих наслідків, навіть логічних висновків. Як і матеріалісти 18-го століття, Маркс скористався ідеями про роль матерії та розуму, для підтримки твердження, що люди є продуктом соціального оточення. Логічним наслідком матеріалізму також може стати і твердження, що поведінка людини визначена її генами. Якщо матеріалістична інтерпретація впливу середовища на людину пропонує гуманніший погляд на бідняків, вона також створює спокусу встановлення тоталітарного контролю над суспільством та жорстокими заходами для «переосвіти» тих, хто не вписався в затверджені норми. Навіть сам Маркс попереджав про це в «Тезах про Фейєрбаха».[48] Але знову, внутрішню логіку і спрямування системи мислення слід відрізняти від окремих заяв або справжніх намірів її творця.

Навіть в інтелектуальному плані, матеріалістичне розуміння історії має істотні недоліки. Взявши Європу за модель та ілюстрацію теорії історії, Маркс пропустив наслідки величезних культурних відмінностей між європейською та іншими цивілізаціями, відмінності, які неможливо пояснити якимись технологічними чинниками, оскільки, наприклад, технологічні і організаційні переваги Європи над Китаєм стали проявлятись в останні століття. Взявши глобальний погляд на історію, можна з більшою готовністю стверджувати, що культурні відмінності, нарешті, відмінності в мисленні людей, багато в чому пояснюють відмінності в матеріальному поступі, а не навпаки. Істотна частина історії спроб після Другої світової війни розвитку країн Третього світу, відображає підхід, в якому зміна матеріального та економічного середовища є основними, а зміна в характері, як похідна. Однак, часто траплялось так, що матеріальне устаткування, яке створювало різні блага в країні свого походження, ставало неефективним, іржавіло, та виходило з ладу в руках людей з іншою культурою. Повторні розчарування і трагедії численних спроб матеріалістів підняти Третій світ зі злиднів,[49] вкотре показали, що філософські ідеї мають важливі наслідки в реальному світі, і що правдоподібності для них недостатньо, навіть якщо такі ідеї — невід’ємна складова величезної філософської системи.

Впливовість соціального оточення в філософському матеріалізмі також дозволяє спростовувати ідеї в залежності від їхнього походження, наприклад, «буржуазного», а не шляхом аналітичних чи емпіричних доводів. Спростовуючи протилежні погляди як «застарілі», або викидаючи їх на «смітник історії», можна позбутись необхідності їхнього осмислення та протиставлення власним упередженням. Подібна практика поширилася не тільки на марксистів. Велика частина інтелектуальної спадщини Маркса по суті анти-інтелектуальна. Кажуть, що жарт неможливо спростувати.[50] Марксизм навчив багатьох і за її межами своїх прибічників глузувати з капіталізму, незручних фактів чи інтерпретацій, і, отже, в остаточному підсумку, глузувати з інтелектуального процесу. Це було одним із джерел його сили, як політичної доктрини, та як засобу отримання і використання безмежної політичної влади.

Ленінізм

Традиція соціал-демократії в Німеччині породила ряд теоретиків марксистської філософії, в інших країнах також з’явились видатні марксисти. Однак, найвидатнішим марксистом XX можна назвати В. І. Леніна. частково за його теоретичний внесок, але більше за те, що його варіант марксизму був покладений в основу першої комуністичної держави — найбільшої країни в Світі.

Як теоретик, Ленін постав перед важким завданням пояснити: (1) чому погіршення злиднів пролетаріату і постійне поглиблення криз капіталізму неможливо помітити, навіть через два покоління після того, як ці тези перетворились на заповіти марксистської віри, і (2) чому створена ним революція мала так мало спільного з революцією, яку передбачив Маркс, і чому вона відбувалась в умовах, геть відмінних від капіталістичної індустріальної економіки, та буржуазної демократичної республіки, описаної в теорії марксизму. Теоретичні суперечки були посилені тим, що «диктатура пролетаріату» стала надто схожа на диктатуру над пролетаріатом, і тим, що коли революційні ідеї були втілені на практиці, радянська економіка зазнала повного краху, хаосу, та голоду.

Після більшовицької революції, коли російська економіка виявилась неспроможною виробляти та розподіляти продукти харчування, паливо та інші життєво необхідні товари, Ленін мав боротись не лише проти військової інтервенції іноземних військ, а й чинити опір ідеологічному натискові західних марксистів, нео-марксистів, і анти-марксистів. Крім того, навіть перед тим, як Ленін здобув владу, досвід революціонера при царизмі та у вигнанні примусив внести істотні зміни в марксизм, зміни, які попри все, слід було представити як продовження великої традиції, яка давала йому політичну підтримку. Коротше кажучи, Ленін зіткнувся з титанічним завданням, що вимагало, серед іншого, майстерності пропагандиста.

Диктатура пролетаріату

Вирішальна роль пролетаріату в марксистській теорії революції визначає характер післяреволюційного суспільства. Революція, створена елітою, мала наслідком, заради виживання революції, авторитарний режим, оскільки широкі народні маси не матимуть ані досвіду, ані теоретичних знань, аби впоратись з глибинними перетвореннями в суспільстві. З іншого боку, Маркс і Енгельс передбачали тривалу боротьбу народу за владу, протягом декількох десятиліть, завдяки яким пролетаріат набуватиме досвіду та знань, потрібних для перетворення на ефективну політичну силу в демократичному суспільстві. Але ще задовго до приходу до влади, Ленін відкинув цю концепцію ролі пролетаріату.

«Історія всіх країн свідчить, що виключно своїми власними силами робітни­чий клас спроможний виробити лише свідомість тред-юніоністську», написав Ленін в 1902 році.[51] Він був незгодний з тими, хто «уявляв, що чисто робітничий рух самотужки може виробити, і виробить собі власну ідеологію, аби лише робітники “видерли з рук керівників власну долю”». Він сказав: «Але це глибока помилка».[52] За Леніним: «Класова політична свідомість може бути принесена робітникові тільки ззовні».[53]

Ленінські доктрини з цього питання можливо були реалістичнішими за Маркса, але вони були глибоко відмінними, як самі собою, так і наслідками для комуністичного суспільства. Центральне значення для Леніна мали не народні маси, а професійний революціонер.Він вихваляв «дива, які може здійснити в революційній справі енергія не лише гуртка, а й окремої людини».[54]

Революційна боротьба в Росії відбувалась в умовах, що сильно відрізнялись від демократичної республіки, де Маркс і Енгельс очікували досягнення апогею конфлікту між пролетаріатом і буржуазією. В умовах репресивного царистського абсолютизму, комуністичний рух мав бути підпільним, і тому внутрішньо недемократичним. Ленін говорив:

Кожен, ймовірно, погодиться, що «широкі демократичні принципи» передбачають дві умови: повну гласність і вибори на всі посади. Було б абсурдно говорити про демократію без публічності, тобто, публічність, не обмежену членством в організації, оскільки все, що робиться, робиться публічно; навіть партійні з’їзди проводяться публічно. Але ніхто не назва демократичною організацію, яка прихована від всіх, окрім своїх членів, завісою секретності. Яка тоді користь від просування «широких демократичних принципів», якщо основні умови цих принципів неможливо виконати секретною організацією.[55]

Ленін запитав: «Чи можливо, аби всі революціонери обирали того чи іншого, коли революціонер зобов’язаний в інтересах роботи приховувати від дев’яти десятих “всіх”, ким він є насправді?»[56] В цих умовах демократія може бути і була відкинута Леніним як «порожня і шкідлива іграшка».[57] Але відтоді, як таке ставлення до демократії буде закріплене в ході боротьби за владу, революціонери навряд чи відмовляться від неї, коли самі стануть владою. Після того, як під тиском обставин влада буде зосереджена в руках революційних лідерів, вони мають всі причини втримувати її якнайдовше після революції, та називати демократію «порожньою і шкідливою іграшкою». Ця модель, яка спочатку сприймалась як відхилення Леніна або Сталіна, згодом перетворилась на загальний шаблон, разом з тим, як комуністичні рухи приходили до влади по всьому світу, інколи з обіцянкою демократичних виборів. Ленін, як майстер пропаганди, створив багато зовнішніх ознак демократії — конституцію, вибори, законодавчі органи — але зробив так, що поява опозиції стала неможливою.

Коли Ленін попереджав маси про «модні гасла і софізми, за допомогою яких кожен клас і прошарок суспільства приховує свої егоїстичні наміри»[58] він забув додати, що це так само стосується і революційних лідерів. Його твердження, що «пролетарське держава почне відмирати одразу після перемоги»[59] було класичним прикладом, який ставав дедалі гіркішим з плином десятиліть диктатури. Знущально звучали його слова про новий лад, як про «демократичний по-новому».[60]

Твердження Енгельса, що демократична республіка є «окремим випадком» диктатури пролетаріату була змінена Леніним так, що демократична республіка стала «найближчим наближенням» до диктатури пролетаріату[61], при цьому стверджуючи, що він є послідовником Енгельса, та відповідно до «істинного вчення Маркса».[62] Вже здобувши владу, Ленін визначив диктатуру дуже ясно: як «владу, що спирається на насильство, не обмежену жодними законами».[63] Ленін також змінив значення революції на виключно насильницький прихід до влади.[64] Тут, щонайменше, він визнав відхилення від поглядів Маркса, що поширення ідей робило соціальну революцію можливою без насильства, поглядів, які стали «більше невірними» в епоху імперіалістичної війни.[65]

Імперіалізм

Ленінська теорія імперіалізму врятувала марксистську економіку від двох найнеприємніших прогнозів: погіршення зубожіння пролетаріату, та поглиблення економічних криз, які мали знищити капіталізм. Маркс і Енгельс ще могли протягом свого життя шукати докази вірності цих прогнозів. Та коли Ленін став відомим, хибність обох прогнозів стала надто очевидною, аби заперечувати.

Деякі марксисти, зокрема Едуард Бернштейн з послідовниками з числа німецьких соціал-демократів, переглянули теорію марксизму. Ленін, проте, вважав, що змінився сам капіталізм. Він говорив про «новий капіталізм»[66], який відрізнявся від капіталізму часів Маркса, та на початку XX століття «перетворився на імперіалізм».[67] Нові капіталісти не просто експлуатують власний пролетаріат, а й «грабують весь світ», і з «величезними надприбутками» можуть підкупити лідерів та верхні прошарки робітничого класу заради прийняття капіталізму. Тому в імперіалістичній країні «мільйони робітників живуть в більш-менш буржуазних умовах».[68]

Незважаючи на «величезний приріст капіталу, який переливається за край»[69] капіталізм уникає катастрофічної кризи вдома завдяки «вивезенню капіталу за кордон, у відсталі країни».[70] Ця «необхідність вивозу капіталу», за Леніним, виникає тому, що «капітал не може знайти» вигідних «інвестицій» вдома.[71] Але це рішення для капіталізму не остаточне. Щойно імперіалістичні країни «повністю розділили світ», можливими стають тільки переділи[72] а переділ означає війну між імперіалістами, що наближає кінець капіталізму. Тому імперіалізм є і вищою стадією капіталізму, і епохою «паразитизму і загнивання капіталізму».[73]

Класична праця Леніна, Імперіалізм, містила багато статистичних даних, але вони були використані для ілюстрації, а не перевірки теорії. Імперіалізм широко задокументував те, що ніколи не було проблемою — зростання міжнародних інвестицій,[74] що довжина залізничних колій збільшується по всьому світу,[75], що збільшується обсяг банківських депозитів,[76] тощо.Але не була перевірена основна теза — що «відсталі країни» відіграють головну роль в поглинанні інвестицій іноземного капіталу. Натомість, Ленін намагався видати бажане за дійсне.

Після додавання загального обсягу іноземних інвестицій з Великобританії, Франції та Німеччини, і отримавши велику цифру з багатьма нулями Ленін запитав: «куди воно дівається?» На це ключове питання він так ніколи і не відповість. Він стверджував, що дав «приблизну відповідь».[77] Але недоліком цієї відповіді, навіть як наближення, полягає в тому, що одержувачі інвестицій були континенти, навіть групи континентів. Ленін розбив одержувачів іноземних інвестицій в три величезних категорії: «Європа», «Америка» (тобто вся західна півкуля), і, як одну категорію, «Азія, Африка та Австралія». Величезне розмаїття промислових і непромислових країн в кожній з категорій унеможливило встановити напрям інвестування, з промислових в непромислові, чи навпаки.

Статистичні дані по кожній з країн свідчать про хибність твердження Леніна. Промислові країни, зазвичай, інвестують в інші промислово розвинені країни. Сполучені Штати, наприклад, інвестували в Канаду більше, аніж в Азію та Африку разом взяті, а в Європу інвестували ще більше, аніж в Канаду.[78] Користуючись марксистською термінологією, «не випадково», що Ленін обрав такі широкі категорії. Навіть його власні таблиці в Імперіалізмі свідчили, що і Франція і Німеччина, більше інвестували в «Європу» аніж «Азію, Африку та Австралію», разом узятих.[79]

Логіка економічних аргументів Леніна в тому, що «надлишок капіталу»,може спричиняти кризи в промислово розвинених країнах. Але якщо, натомість, він буде циркулювати серед промислово розвинених країн, то це не дасть можливості уникнути кризи в промислово розвинених країнах в цілому. Тоді неможливо пояснити зростання заробітної плати робітників в промислових капіталістичних країнах експлуатацією не-промислових країн. Насправді, неясно, чи взагалі існує перетікання капіталу до нерозвинених країн, тим більше, що заможніші верстви в бідніших країнах схильні зберігати гроші в швейцарських банках та вкладати в підприємства промислових країн.

Людський капітал

Разом з Марксом та іншими прибічниками пояснення прибутків і доходів «експлуатацією», В. І. Ленін приділяв мало уваги людському капіталу, за винятком спростування або дискредитації його значення до того, як він прийшов до влади. Але будучи при владі декілька років, та усвідомивши катастрофічні наслідки ігнорування цього чинника, його пізніші праці приділяли більше уваги фаховій підготовці, адміністративним навичкам, та іншим формам людського капіталу. Однак, він не скористався новими розробками, аби переглянути пояснення нерівності доходів між класами та країнами «експлуатацією».

Напередодні революції, Ленін заявив, що заходи для контролю і управління суспільством «широко відомі і легко втілити в життя».[80] Він сказав:

Капіталістична культура створила велике виробництво, фабрики, залізницю, пошту, телефони, тощо, а на цій базі величезна більшість функцій старої «державної влади» були так спрощені, і можуть бути зведені до таких найпростіших операцій реєстрації, запису, перевірки, що ці функції стануть досить доступними всім освіченим людям, що ці функції цілком можна буде виконувати за звичайну «заробітну плату робітника»…[81]

Ленін визнав, що революційний уряд не може одразу «позбутись субординації, контролерів, наглядачів та бухгалтерів»[82], але стверджував, що вони мають отримувати «заробітну плату не вище заробітної плати робітника», та бути «під контролем озброєного пролетаріату».[83] Коротше кажучи, для координації суспільних процесів потрібна лише влада. Ленін вважав «облік і контроль» ключовими змінними, які капіталізм вже «звів до надзвичайно простих операцій, які здатна виконати будь-яка освічена людина, нагляду та ведення записів, знання чотирьох правил арифметики, та видача відповідних розписок».[84] Він відкинув твердження Каутського, що при бюрократія залишиться при соціалізмі, оскільки виконання цих простих функцій не вимагає класу професійних чиновників, вистачить легко замінних людей з базовою освітою та без особливих привілеїв.[85]

Діставшись влади, Ленін одразу ж збагнув, наскільки все було складніше. Протягом наступних років він писав про «паливну кризу», що «загрожує повністю зруйнувати радянську роботу»[86] про «розорення, голод і розруху» в країні,[87] про «голоду», і навіть зізнався, що селянські повстання стали «звичайним явищем» його режиму.[88] Фабрики були закриті через відсутність сировини, селяни нищили власне зерно і худобу, аби тільки не віддавати їх комуністам.[89] Робітники протестували проти Леніна в Петрограді, лідери протестів були розстріляні радянською міліцією.[90] Тисячі Кронштадтських моряків, які досі були переконаними прихильниками Леніна, розпочали повстання та були винищені Червоною Армією.[91]

В цей відчайдушний момент Ленін оголошує про Нову економічну політику, яка дозволяла торгувати селянам та дрібним капіталістам. Він також повністю змінив ставлення до важливості фахових навичок. Ленін заявив на партійному конгресі в 1920 році, що «нам потрібні люди, які розбираються в мистецтві управління», і визнав, що «нам нема де взяти таких людей, окрім як серед старого класу».[92] З початком Нової економічної політики Ленін став на бік капіталістичних принципів управління підприємствами, зокрема: право «самостійно встановлювати зарплату» для того, щоб підприємства прагнули «збільшення прибутковості» та звертали увагу на «ретельний відбір найвидатніших та справних адміністраторів».[93] Він попередив, що «всяке безпосереднє втручання профспілок в управління підприємством, за цих обставин, слід вважати безумовно шкідливим і неприпустимим».[94] Крім того, роль профспілок тепер полягала в тому, аби «служити посередником» між робітниками та адміністрацією,[95] про успіх їхньої діяльності можна судити за тим, якою «мірою їм вдається уникнути масових суперечок».[96] В зверненні до конгресу компартії 1920 року, Ленін заявив: «наскрізь навкруги міркування про колегіальне управління просякнуті духом невігластва, духом антифаховості».[97] Він не сказав, хто поширював цей дух, але його власні думки з цього приводу були прямо протилежні попереднім ідеям.

Оцінки

Маркс і Енгельс стверджували, що про особу або епоху слід судити не за намірами, а за досягненнями.[98] Не можна звільнити від цього стандарту і марксизм. Марксу вдалось створити на стільки широке, драматичне, та захоплююче бачення, що воно змогло витримати численні аналітичні заперечення та емпіричні спростування. Марксистське бачення складної дійсності начебто ставило все на свої місця в такий спосіб, що створювало відчуття моральної зверхності, що дозволяло просто позбутись опонентів, назвавши їх морально неповноцінними, або засліпленими реакціонерами. Марксизм був і залишається потужним інструментом для здобуття політичної влади. Щойно він з’явився, ті, хто мають величезну владу мають всі підстави ним скористатись для власних цілей, незалежно від намірів Маркса та Енгельса.

Яким би важливим не був марксизм в руках тиранів, його інтелектуальна структура і основа не втрачають свого значення. Навпаки. Саме тоді, коли марксизм застосований на практиці, всі його недоліки та дефекти, які були приховані за красивою риторикою починають проявляти себе у вигляді масового голоду, терору, та страт. Унікальність Леніна в тому, що він мав впоратись з повним провалом його припущень та вигадати їм альтернативу тоді, коли мільйони його співвітчизників, від імені яких він правив, гинули від голоду та в руках таємної поліції та Червоної Армії.

З одного боку, ці події були наслідком помилкових припущень, закладених в основу марксизму, з іншого боку, така була ціна за віру в можливість побудови нового суспільства повністю з нуля згідно бачення єдиної людини, а не на основі еволюції накопиченого досвіду мільйонів людей протягом багатьох поколінь. Проблема навіть не в тому, що Маркс був нездатний впоратись із цим завданням, а в тому, що ніхто не здатен з ним впоратись.

Незважаючи на те, що бачення Маркса мало глобальний масштаб, насправді воно було дуже обмеженим. Великою мірою капіталіст та капіталістична економіка в марксистській системі були обмежені світоглядом міського інтелектуала. Маркс неодноразово зневажливо зображав підприємців неосвіченими скоробагатьками[99], які мало читали, наче це було якимось внеском до суспільства. Життєвий досвід Маркса є прямим свідченням того, що начитаність та економічна ефективність не обов’язково поєднані. Подібна вузьколобість і снобізм були очевидні в ставленні до того, що Комуністичний маніфест назвав «ідіотизмом сільського життя»[100] — попередження про неспроможність марксистів серйозно сприймати хліборобів та ефективно керувати сільським господарством.

Послідовники марксизму були так само обмеженими, як і сама ідеологія. Маніфест Комуністичної партії, написаний двома розумними і красномовними молодими людьми, які навіть не забезпечували себе, і мали ще набагато меншу відповідальність за суспільні наслідки свого бачення, став особливо привабливим для наступних поколінь схожого типу людей. Нащадки привілейованих класів переважали в керівництві комуністичних рухів від часів Маркса та Енгельса, до Леніна, Мао, Кастро, Хо Ши Міна, та менш відомих діячів по всьому світу. Цей простий факт потонув в постійному повторенні мантри про «робітничий клас» в марксизмі. Але важлива не привілейованість походження як така, а забезпечена заможністю ізольованість від відповідальності, особливо в молодості.

Інтелектуали не відповідають за помилковість своїх поглядів тією мірою, як не може собі дозволити будь-який підприємець, військовий командувач, інженер, чи навіть спортивний тренер. Історія свідчить, що інтелектуали та молодь найбільш піддатливі марксизму, хоча з віком та досвідом молоді люди втрачають в нього віру, а їм на заміну приходять наступні покоління молоді.

Протиріччя між баченням та реальним досвідом, найкраще видно в післяреволюційний час, коли Ленін втілив марксистську теорію та спостерігав як вся країна впала в безлад та масовий голод. Ленінсько-сталінської модифікації, або «зрада» марксизму, дещо пом’якшили тягар економічних проблем Радянського Союзу, але за рахунок перетворення гуманної теорії на безжалісну консолідацію влади. Як противники, так і прихильники цих перетворень часто забувають, що коли певна теорія суперечить реальності, то таку теорію слід або відкинути, або змінити.

Незважаючи на велике інтелектуальне досягнення, яким є Капітал Маркса, його внесок до економічної науки практично відсутній. Сучасна економічна наука не містить жодних ознак існування Маркса. Це і не заперечує і не применшує роль Капіталу як інтелектуального досягнення і, можливо, свого роду кульмінації класичної економічної думки. Але в розвитку сучасної економіки, Маркс був просто проігнорований. Навіть марксистські економісти використовують аналітичні інструменти, до створення яких Маркс не має відношення, та звертають до нього лише через ідеологічні, політичні, чи історичні причини.

В економічній науці, Капітал був екскурсом в глухий кут, яке б величезне значення він не мав для всесвітнього суспільно-політичного руху. Багато з того, що сказано і зроблено в його ім’я, сказано і зроблено людьми, які ніколи його не читали, і тим більше, не відстежували заплутані умовиводи, довільні твердження, та емпірично невірні висновки. Замість цього, товсті томи Капіталу перетворились на майже магічне каміння, джерело впевненості, що десь і якось геній «довів» хибність і приреченість капіталізму, навіть якщо деталі цих доказів невідомі тим, хто будує на них свою впевненість.

Відкидання незрозумілих речей марксистами мало особливо тяжкі наслідки в сільському господарстві. В комуністичних країнах весь час траплявся дефіцит продуктів харчування, виникла залежність від імпорту з закордону, відбулось масове винищення куркулів, а серед численних сільськогосподарських реформ найуспішнішими виявились ті, які дозволяли продавати частину харчів на ринку. В Радянському Союзі лише 2 відсотка орної землі використовується для виготовлення продуктів для продажу на ринку, але вони забезпечують 30 відсотків всієї сільгосппродукції в СРСР.[101]

Найвища іронія марксизму в тому, що будучи оснований на гуманних та егалітарних переконаннях в ньому так сильно переважав заумний догматизм, що він припинив зважати на факти і став нести смерть як для людства, так для і свободи. Тим не менш, моральне бачення та інтелектуальна аура марксизму продовжували роззброювати критиків, прихованих скептиків, та примушували оборонятись противників. Це забезпечило як інтелектуальний, так і моральний захист тим, хто прикривав свою владу його іменем. Дехто з найбільш шанованих інтелектуалів на Заході, зокрема: Джордж Бернард Шоу, Жан-Поль Сартр, Сідні і Беатрис Вебб, стали апологетами жорстокої диктатури та нелюдських звірств в ім’я Маркса, які вони ніколи не підтримали б під будь-яким іншим приводом. Люди, які ніколи не могли бути підкуплені грошима чи владою, тим не менш були засліплені ідеологією. І саме тому слова Енгельса, що ім’я та праці Маркса «переживуть століття», мають похмурі наслідки.

Примітки

[1] Karl Marx and Frederick Engels, Selected Correspondence, pp. 48-52.

[2] Ibid., pp. 48-52.

[3] Frederick Engels, “Speech at the Graveside of Karl Marx,” Karl Marx and Frederick Engels, Selected Works, Volume II (Foreign Languages Publishing House, 1955), p. 167.

[4] Ibid., pp. 168-169.

[5] Frederick Engels, “Speech at the Graveside of Karl Marx,” Karl Marx and Frederick Engels, Selected Works, Volume II, p. 169.

[6] Franz Mehring, Karl Marx: The Story of His Life (George Allen & Unwin Ltd., 1966), p. xii.

[7] See, for example, Thomas Sowell, “The Evolutionary Economics of Thorstein Veblen,” Oxford Economic Papers, July 1967, pp. 177-198, esp. 182-185.

[8] See Herbert von Beckerath, “Joseph A. Schumpeter as a Sociologist,” Schumpeter, Social Scientist, ed. Seymour E. Harris (Harvard University Press, 1951), pp. 112-113.

[9] Max Weber, The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism, translated by Talcott Parsons (Charles Scribner’s Sons, 1958), especially pp. 24-25, 55-56, 74-75, 90-91, 183, 277-278.

[10] Sidney Hook, “Spectral Marxism,” American Scholar, Spring 1980, p. 271.

[11] For example, Marx referred to Ricardo’s “scientific impartiality and love of truth” as “characteristic of him.” Karl Marx, Capital, Volume I (Charles H. Kerr & Company, 1919), p. 478n. See also Karl Marx, A Contribution to the Critique of Political Economy (International Library Publishing Co., 1904), pp. 70-71; Karl Marx, The Poverty of Philosophy (International Publishers, 1963), p. 213; Karl Marx and Frederick Engels, Selected Correspondence, translated by Dona Torr (International Publishers, 1942), p. 31; Karl Marx, Grundrisse, translated by Martin Nicolaus (Vintage Books, 1973), pp. 252, 326, 651.

[12] Karl Marx, Capital, Volume I, p. 25; Karl Marx and Frederick Engels, Selected Correspondence, p. 102.

[13] Edmunt Wilson, To the Finland Station (Harcourt, Brace and Co., 1940), p. 292.

[14] Karl Marx and Frederick Engels, Selected Correspondence, pp. 226-227, 232; Karl Marx, Capital, Volume II (Charles H. Kerr & Company, 1913), pp. 23, 24, 25; Friedrich Engels, “Socialism: Utopian and Scientific,” Karl Marx and Friedrich Engels, Basic Writings on Politics and Philosophy, edited by Lewis S. Feuer (Anchor Books, 1959), pp. 89-90; Karl Marx, Grundrisse, translated by Martin Nicolaus. p. 684.

[15] Karl Marx, Capital, Volume I, p. 168.

[16] “The annual labour of every nation is the fund which originally supplies it with all the necessaries and conveniences of life which it annually consumes, and which consist always either in the immediate produce of that labour, or in what is purchased with that produce,” Adam Smith, The Wealth of Nations (Modern Library, 1937), p. lvii.

[17] Thomas Sowell, Knowledge and Decisions (Basic Books, 1980), p. 226.

[18] “Capital is a collective product, and only by the united action of many members, nay, in the last resort only by the united actions of all members of society, can it be set in motion.” Friedrich Engels, “Manifesto of the Communist Party,” Karl Marx and Friedrich Engels, Basic Writings on Politics and Philosophy, p. 21. See also Karl Marx, Capital, Volume I, p. 684; Karl Marx, Grundrisse, p. 589.

[19] Karl Marx, Capital, Volume I, p. 637.

[20] Ibid., p. 638.

[21] Karl Marx, Capital, Volume II, p. 439.

[22] Frederick Engels, “The Origin of the Family, Private Property and the State,” Karl Marx and Frederick Engels, Selected Works, Volume II (Foreign Languages Publishing House, 1955), p. 314.

[23] See, for example, Thomas Sowell, The Economics and Politics of Race (William Morrow, 1983), Chapters 2, 3, passim.

[24] David Granick, The Red Executive (Doubleday & Co., 1961), Chapter 3.

[25] Thomas Sowell, The Economics and Politics of Race, passim.

[26] Thomas Sowell, “Weber and Bakke and the Presuppositions of ‘Affirmative Action’,” Wayne Law Review, July 1980, p. 1316n.

[27] Karl Marx, Capital, Volume I, Chapters XXVI-XXIX.

[28] Karl Marx, “The Eighteenth Brumaire of Louis Bonaparte,” Karl Marx and Frederick Engels, Selected Works, Volume I, pp. 272-273; Karl Marx, Capital, Volume I, pp. 85, 213, 346-347, 837n; Karl Marx, Capital, Volume II, p. 22; Karl Marx, Theories of Surplus Value (International Publishers, 1952), p. 380; Karl Marx and Frederick Engels, Selected Correspondence, pp. 437-438, 476; Frederick Engels, Dialectics of Nature (Progress Publishers, 1964), p. 35; Friedrich Engels, “Ludwig Feuerbach and the End of Classical German Philosophy,” Karl Marx and Friedrich Engels, Basic Writings on Politics and Philosophy, pp. 230, 231, 232; Frederick Engels, Paul and Laura Lafargue, Correspondence, Volume I, translated by Yvonne Kapp (Foreign Languages Publishing House, 1959), p. 313; Friedrich Engels, Engels on Capital, translated & edited by Leonard E. Mins (Inernational Publishers Co., Inc., 1937), p. 8.

[29] Karl Marx, Capital, Volume I, p. 213.

[30] Ibid., p. 289n.

[31] Karl Marx and Frederick Engels, Selected Correspondence, p. 476.

[32] Karl Marx, “Wage Labour and Capital,” Karl Marx and Frederick Engels, Selected Works, Volume I, pp. 99-101.

[33] Joseph S. Berliner, “Prospects for Technological Progress,” Soviet Economy in a New Perspective, Joint Economic Committee, Congress of the United States (U.S. Government Printing Office, 1976), pp. 436-442.

[34] Ibid., p. 437.

[35] Karl Marx, Capital, Volume III, p. 124.

[36] Karl Marx, Capital, Volume I, p. 827; Karl Marx, Capital, Volume II, p. 362.

[37] Karl Marx, Capital, Volume II, p. 415.

[38] Thomas Sowell, Knowledge and Decisions, Chapters 3, 8.

[39] Milton Friedman and Anna J. Schwartz, Monetary History of the United States, 1876-1960 (Princeton University Press, 1963), Chapter 7, especially pp. 407-419.

[40] See, for example, Murray Rothbard, America’s Great Depression (Kansas City: Sheed and Ward, Inc., 1972), pp. 213-215.

[41] Karl Marx and Frederick Engels, Collected Works (International Publishers, 1982), Volume 38, p. 275.

[42] Peter F. Drucker, “Pension Fund ‘Socialism’,” The Public Interest, Winter 1976, p. 4.

[43] See, for example, Thomas Sowell, Knowledge and Decisions, pp. 354-355.

[44] Thomas Sowell, Knowledge and Decisions, pp. 6-8.

[45] Karl Marx and Frederick Engels, Selected Correspondence, p. 472. See also Ibid., p. 355.

[46] Karl Polanyi, The Great Transformation (Beacon Press, 1948), p. 45.

[47] Friedrich Engels, “Socialism: Utopian and Scientific,” Karl Marx and Friedrich Engels, Basic Writings on Politics and Philosophy, p. 109.

[48] Karl Marx, “Theses on Feuerbach,” Karl Marx and Friedrich Engels, Basic Writings on Politics and Philosophy, p. 244.

[49] See, for example, Peter T. Bauer, Equality, the Third World, and Economic Delusion (Harvard University Press, 1981), Chapters 5-7, 14.

[50] “Who can refute a sneer?” by William Paley, in John Bartlett, Familiar Quotations (Boston: Little, Brown and Co., 1968), p. 474.

[51] V. I. Lenin, “What is to be Done?” Selected Works (Foreign Publishing Office, 1952), Volume I, Part 1, p. 233.

[52] Ibid., p. 242.

[53] Ibid., p. 237.

[54] Ibid., p. 317.

[55] Ibid., p. 351.

[56] Ibid., p. 352.

[57] Ibid., p. 392.

[58] Ibid., p. 277. See also V. I. Lenin, “The Three Sources and Three Component Parts of Marxism,” Selected Works, Volume I, Part 1, p. 80.

[59] V. I. Lenin, “The State and Revolution,” Selected Works, Volume II, Part 1, p. 227.

[60] V. I. Lenin, “What is to be Done?” Selected Works, Volume I, Part 1, p. 234.

[61] V. I. Lenin, “The State and Revolution,” Selected Works, Volume II, Part 1, p. 272.

[62] Ibid., p. 203.

[63] V. I. Lenin, “The Proletarian Revolution and the Renegade Kautsky,” Selected Works, Volume II, Part 2, p. 41.

[64] V. I. Lenin, “The State and Revolution,” Selected Works, Volume II, Part 1, pp. 205, 220.

[65] Ibid., p. 237.

[66] V. I. Lenin, “Imperialism, the Highest Stage of Capitalism,” Selected Works, Volume I, Part 2, p. 448.

[67] Ibid., p. 450.

[68] V. I. Lenin, Imperialism (International Publishers, 1939), p. 13.

[69] Ibid., p. 29.

[70] Ibid., p. 63.

[71] Ibid.

[72] Ibid., p. 76.

[73] Ibid., p. 13.

[74] Ibid., p. 63.

[75] Ibid., p. 97.

[76] Ibid., p. 38.

[77] Ibid., p. 64

[78] U.S. Bureau of the Census, Historical Statistics of the United States, Colonial Times to 1970 (U.S. Government Printing Office, 1975), p. 870.

[79] V. I. Lenin, Imperialism (International Publishers, 1939), p. 64.

[80] V. I. Lenin, “The Impending Catastrophe and how to Combat It,” Selected Works, Volume II, Part 1, p. 120.

[81] V. I. Lenin, “The State and Revolution,” Selected Works, Volume II, Part 1, pp. 243-244.

[82] Ibid., p. 249.

[83] Ibid., p. 251.

[84] Ibid., p. 304-305.

[85] Ibid., p. 320. See also ibid, p. 244.

[86] V. I. Lenin, “The Fight to Overcome the Fuel Crisis,” Selected Works, Volume II, Part 2, p. 290.

[87] V. I. Lenin, “The Role and Function of Trade Unions Under the New Economic Policy,” Selected Works, Volume II, Part 2, p. 695.

[88] V. I. Lenin, “Five Years of the Russian Revolution and the Prospects of the World Revolution,” Selected Works, Volume II, Part 2, p. 695

[89] Robert Payne, The Life and Death of Lenin (Simon and Schuster, 1964), p. 531.

[90] Ibid., p. 531.

[91] Ibid., p. 535.

[92] V. I. Lenin, “Ninth Congress of the Russian Communist Party (Bolsheviks),” Selected Works, Volume II, Part 2, p. 333.

[93] V. I. Lenin, “The Role and Functions of Trade Unions Under the New Economic Policy,” Selected Works, Volume II, Part 2, p. 618.

[94] Ibid.

[95] V. I. Lenin, “The Role and Functions of Trade Unions Under the New Economic Policy,” Selected Works, Volume II, Part 2, p. 616.

[96] Ibid., p. 617.

[97] V. I. Lenin, “Ninth Congress of the Russian Communist Party (Bolsheviks),” Selected Works, Volume II, Part 2, p. 333.

[98] “Whilst in ordinary life every shopkeeper is very well able to distinguish between what somebody professes to be and what he really is, our historians have not yet won even this trivial insight.” Karl Marx and Friedrich Engels, The German Ideology, p. 43. “Just as our opinion of an individual is not based on what he thinks of himself, so we can not judge such a period of transformation by its own consciousness…” Karl Marx, A Contribution to the Critique of Political Economy, p. 12.

[99] See, for example, Karl Marx, Capital, Volume I, p. 446; Karl Marx, Grundrisse, p. 652. See also, Frederick Engels, Paul and Laura Lafargue, Correspondence, Volume II, p. 82.

[100] Karl Marx and Friedrich Engels, “Manifesto of the Communist Party,” Karl Marx and Friedrich Engels, Basic Writings on Politics and Philosophy, p. 11.

[101] Svetozar Pejovich, “The End of Planning: The Soviet Union and East European Experience,” The Politics of Planning (Institute for Contemporary Studies, 1976), p. 109.

Advertisements

Tagged: , , , , , ,

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

What’s this?

You are currently reading Спадок Маркса at Коментарі.

meta

%d блогерам подобається це: